Цього року директор Южненської школи №1 Олена Баранецька святкує 20-річчя педагогічної діяльності. За цей час їй вдалося спробувати себе в ролі вихователя, вчительки, завідуючої дитячим садком і директоркою. Про шкільне життя і трохи про те, що лишилося за лаштунками - читайте в інтерв”ю.
- Розкажіть, будь ласка, де Ви народилися і як опинилися в Южному?
- Народилася я в Нових Білярах. У Южному ще не було пологового будинку, тож з Біляр мене привезли до рідного мені міста. Залишився навіть запис у свідоцтві про народження, що я 12-та дитина, яка народилася в місті. В дитинстві я неабияк цим пишалася. А далі був дитячий садок і школа в Южному, в студентські роки я також їздила до Одеси щодня, в Одесі ніколи не жила.
- А не хотілося поїхати десь далеко? Все-таки це малесеньке місто, зазвичай діти після школи хочуть “вирватись” хоча б у мільйонник, а як пощастить, то взагалі в столицю?
- Може це прозвучить дивно, але коли я поїхала в педучилище в Одесу, мені тоді було 15 років, здавалось, що я там задихалася, що мені просто не вистачає повітря. Насправді, ми з чоловіком навіть не розглядали варіант переїзду в інші міста. Після нашого весілля він одразу почав працювати в порту, я влаштувалася працювати до школи - і все. Далі ми будували тут своє життя. Батьки дали нам старт - першу квартиру, а далі - ми самі.
- Яке Ваше улюблене місце в Южному? Місце сили?
- Мені дуже подобається наше море. В курортний сезон я там, правда, майже не буваю, бо люблю море, коли там нікого немає. Люблю увечері прогулятися з подругою. Море -воно, насправді, надихає. Мені здається, воно створює такий ритм, у якому ти можеш творити. І ми виросли з морем. У нас завжди були родичі, куми, свати, які приїжджали до нього на кілька днів, увесь час нагадуючи, що ми маємо постійно такий ресурс поруч. Та і взагалі, я люблю наше місто, люблю кожен його куточок. Я пам'ятаю той час, коли за проспектом ще нічого не було, коли четвертого мікрорайону не було, а про будівництво другого ніхто ще й не говорив. Коли ми отримали квартиру на Хіміків 14, то це здавалося краєм світу. Але після гуртожитку в 18 квадратних метрів, та квартира стала для нас просто палацом!
- Море - для натхнення, а як знімаєте стрес?
- Якщо треба заспокоїтись від чогось негативного, то сідаю за кермо. Проїду пару кружечків і мені стає легше. За кермом я з 2015-го року і це була така мрія мрій. Про машину дуже мріяла моя мама, а я зараз і не уявляю, як би без неї жила. Хоча, якщо ми в машині удвох з чоловіком, то за кермом завжди він, навіть на великі відстані.
- Чи сприймаєте школу як другий дім?
- Школа - це те місце, яке відділити від дому неможливо. Ми жили на Приморській і я працювала в дитячому садочку №2, потім ми переїхали на проспект Миру, я ще й подумала: "Мені так далеко ходити тепер на роботу," -і тут, через декілька років мене призначають директором школи. А я живу під нею - вікна виходять на школу і коли в школі щось відбувається, якісь ремонти, наприклад, то у мене таке враження, наче це відбувається прямо у мене вдома. Часто для школи роблю навіть більше і наполегливіше.
- Пам'ятаєте свою першу реакцію на пропозицію стати директором школи?
- Мені було страшно. Пам'ятаю, що вийшла гуляти з собакою, глянула на школу і думаю: “Боже, і оцим я маю керувати?” Це зараз я вже можу про це говорити спокійно, але уявіть собі - 10 000 квадратних метрів і 130 людей персоналу. 1055 учнів на перше вересня!
- Скільки Вам було років?
- 37. В 30 років я стала завідувачкою дитячого садка при НВК імені Чорновола, а в 37 - директором школи №1. Звичайно, був страх. По-перше, об'єми роботи, а по-друге, коли розумієш, що перед тобою людина працювала 30 років і є свої напрацьовані традиції і сталі моменти, то дуже важко.
- Ви думали, що будуть порівнювати?
- Так. Та я думаю, що і зараз порівнюють. Це цілком нормально. Але у нас дуже гарні стосунки з попереднім директором, Ольгою Василівною. Ми спілкуємось, вона мене підтримує.
- Ви відчуваєте конкуренцію між директорами різних шкіл?
- Конкуренція, звісно, є. Без неї не було б розвитку. Але можу сказати по своїй роботі в дитячому садку - в дитячих садках завідувачі якісь більш згуртовані. Вони збираються, постійно радяться, якщо якесь свято - то збираються разом. Директори більш заклопотані. Там більші об'єми. Кожен директор живе в своєму світі і ми спілкуємось мало. Мені б хотілося більше.
- Не думали про “Клуб директорів Южного”?
- Були такі думки і навіть пропозиція з Києва створити клуб, але потім прийшов карантин. Ну, і загалом подібний клуб можна створювати, якщо місті більше, ніж 5 шкіл. У мене тоді якраз проскочила думка про об'єднання громад. Коли до Южненської громади увійдуть Нові Біляри і Сичавка, у нас буде вже шість шкіл і ми зможемо створити директорський клуб. Насправді, деякі ідеї варто відкласти, щоб потім легко їх втілити.
- Ви зачепили тему карантину, скажіть, будь ласка, як він вплинув на процес організації навчання, вчителів і дітей?
- В карантині дуже багато людей для мене відкрилися по-новому. Карантин мені показав в особистому справжніх друзів. Карантин мені показав з іншого боку моїх колег. Деякі колеги, в яких я сумнівалася, в карантин просто “вистрілили”. А дехто, від кого я очікувала дуже багато, не показав взагалі ніякого результату. Дітям в карантин найбільше бракувало спілкування. Коли уже моя молодша дочка сказала, що я хочу в школу, - я зрозуміла, що карантин набрид усім.
- Як дався перехід в онлайн вчителям? Особливо тим, хто старшого віку?
- У нас відсотків 40 вчителів у школі - це пенсіонери. Як не дивно було для мене, двоє вчительок, причому обом за 60, просто “вистрілили”. Вони навчилися користуватися клас-румом, давати уроки в “Zoom”. Ми із заступниками навіть зупиняли їх. Коли о 22-гій годині приходить повідомлення: “Я не можу зайти в “Zoom”, - то ми просто почали впроваджувати правила групи - не писати після 19-ї. Зараз усі повернулися до роботи в звичному режимі, але думаю, всім вчителям це пішло тільки на користь.
- Назвіть, будь ласка, проекти, які Ви вважаєте найуспішнішими за часи Вашого директорства?
- Як тільки я переступила поріг школи, найпріоритетнішим для мене було питання стадіону і спортивних залів. У мене був такий вислів - цей стадіон - або я його - або він мене. Це був такий довготривалий процес. Фактично, усі три роки, як я стала директором, питання стадіону виникало.
- Коли Ви реально зрозуміли, скільки мільйонів піде на стадіон, яка реакція була в місті?
- Апетит він же приходить під час їжі. Тому, коли нас включили в програму “Велике будівництво” і дали додаткові обласні кошти, то мені вже здавалося - ну що тут - чи 20 чи 29 мільйонів. Хоча спочатку так, ніхто не вірив, що спортивний комплекс може стільки коштувати. Кошти на школу справді виділяються дуже великі. І от такий проект, коли у нас початкова школа відділялася від старшої. І тепер ми маємо гарну будівлю в центрі міста. Для мене взагалі дуже важливо, щоб все було естетично. Я довго не могла визначитися, в який колір пофарбувати школу. Мені здавалося, що на нас в цей час дивиться 35 тисяч пар очей. І ми як на долоні. А ми справді - на долоні, бо ми в центрі. Коли будівельники вже вшосте привезли зразки фарби - їхній витримці варто тільки позаздрити. Але ми завжди радимося з колегами. У мене не буває так, щоб було тільки моє рішення, це завжди колективно.
- Фасад школи із ластівками - чия це була ідея?
- У мене на столі лежало багато ескізів, але у всіх бракувало якоїсь монументальності. І з цими ластівками - я побачила такий проект в одній зі шкіл (йдеться про школу в місті Черкаси, прим. автора), але мені там не сподобалось, що частина птахів була ніби обрізана. А ластівка без крила чи без хвоста, словом, мене це напружило. Тобто, я зрозуміла, що хочу ластівку - бо це символ весни, гніздечка, нових починань, але не знала, як саме її “вписати” в нашу концепцію. Тоді я звернулася до южненської художниці Лариси Дем'янишиної, приїхала в Одесу, де вона саме була на виставці, і попросила її дати ідею, поштовх. І прямо там пані Лариса “накидала” нам ескіз. Ластівки вийшли яскраві. Були люди, які висловлювали думку, що на білому тлі вони мали кращий вигляд, але взимку, коли у нас навіть снігу нормального немає, а є дощ і сірість, дуже хочеться сонця і кольору. У нас, до речі, навіть сірий - це незвичайний сірий. Мені пояснювали, що коли художники змішують усі фарби на палітрі і додають туди білий, то виходить оцей наш фасадний колір.
- А як щодо проектів, які стосуються не благоустрою, а навчання?
- У нас був проект щодо робототехніки. Ми навіть купили одного лего-робота. Але коли ти розумієш, що в тебе на голову крапає зі стелі, течуть труби і горять розетки від перенавантаження - розвиткові проекти, на жаль, відсуваються назад. Тому, в першу чергу, дбали за матеріальну базу.
- Що плануєте в розвитку школи?
- Планів багато і коли ми десь в інтернеті бачимо якийсь конкурс чи проект, де запрошують до участі школи, ми завжди реєструємось. Ми зареєструвались на проект медіації. Заступниця пройшла дуже класні курси. Ми проводили в школі урок доброти про поводження з тваринами. Ми беремось багато за що, але основне для нас зараз аудит. Ми подали заявку і хочемо, щоб на нас подивилися збоку. Бо в аудиті ж головне не те, щоб у тебе виявили помилки, а те, що до тебе приїде команда професіоналів. Допоможе виявити слабкі місця. І стати кращими.
