Настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці, благочинний Лиманського району та настоятель каплиці Святої Трійці, що розташована на території одного з підприємтв, Микола Віщун розповів редакції інтернет-видання Южне.City про тонкощі служіння в церкві, роботу на підприємстві та як зашкодила пандемія богослужінню.
– Розкажіть звідки ви родом.
– Я не місцевий. Народився у Львівській області. Мальовниче село Чакри Старосалтівського району. Там і зростав, доки не пішов в семінарію. Так вилетів з гніздечка. Закінчив семінарію, одружився. Два роки був на Волині на парафії. Навчався в духовній семінарії чотири роки. І після два роки був священиком в Волинській області. Село Возютичі. Дуже гарна там церква була. Цегляна, новозбудована. Але в той час, коли я там служив, була біднота. Бо якраз в ті роки (97-99). Там син народився. Тому виникла думка переїхати.
Потім рік був підмінним священником у Львівській області. Потім запросили на Одещину. І вже на Одещині з 2000 року.
– Як ви потрапили в Южний?
– Взагалі то хотів повернутися на Західну Україну. Там більша і набожність, і більше людей ходить до церкви. Але владика мене не відпустив. Дав направлення на Южний. Тоді створилася громада і на Новокозацькому в підвальному приміщенні нам виділили кімнату і ми три з половиною роки там служили. І от після, в 2005 році (я прийшов в 2002 році) ми почали активне служіння. Отримали ділянку. Багато місць нам запропонували, але ми зупинилися на цій території, де зараз є каплиця. Зараз думаємо добудувати величезний храм. Вже проєкт є. Проєкт адміністративного будинку. Але все впирається в гроші. Каплицю будували з нуля.
– Як вам, україномовному священику церкви українського патріархату в тотально-російськомовному регіоні?
– Я не звертаю уваги. Тому що знаю, що Україну будують українці і в Україні, і в Канаді, і в Польщі чи в іншій країні. Тим паче, що нам в Україні легше (хоч і в російськомовному середовищі), аніж за кордоном. Ми не ставимо умови, що якщо ти розмовляєш російською, то я не буду з тобою розмовляти або не буду хрестити. Мова на відіграє якогось важливого значення. Хоча ми і говоримо українською. Але якщо хтось не розуміє українською, то ми можемо перейти на спілкування російською. Людина має відчувати себе комфортно, на який би мові не розмовляла.
До нас ходять і білоруси, і росіяни. Не можна сказати, що храм належить тільки до центральної України чи західної, звідки я родом. Але є багато переселенців, що під час війни були переселені до нашого міста. І вони відчувають себе комфортно, бо ми їх не ділимо на регіони.
– Гарна була служба на Покрову. Я звернула увагу, що було дуже багато людей і ви дуже багато співпрацюєте з місцевою владою. Як ви відчували себе у Южному як тільки приїхали і хто був першими людьми, хто ввів вас у це місто?
– Коли я був молодшим, то навіть не замислювався над тим, що щось важко, чогось не вистачає чи когось не знаю. Були такі рушії як голова церковного комітету, пан Костянтин Кашперук, якого сьогодні вже немає. Він дуже хотів, аби тут була наша церква. І цю мрію він втілив в життя. Було також багато хороших українців і на заводі, і в порту, які запрошували мене до спілкування і знайомства. І дуже багато допомагали нам фактично добудувати каплицю. Бо на той час сил самих парафіян не вистачало.
Дуже допомагав Омельченко Юрій (нажаль вже покійний), заступник керуючого морського порту. Плотенко Павло Семенович. Заступники заводу. Всі вони дуже багато допомагали у будівництві.
– Чи не шкодуєте ви, що обрали для себе професію священика?
– 23 роки я вже є священиком. Коли я хотів стати священиком, а народився я ще в СРСР в 1974 році, то була заборона ходити до церкви і колядувати навіть на Західній Україні. Та пропри це все я зростав у християнській родині робітників (не в священичій родині), але батьку зуміли привити любов до церкви. Кожної неділі я намагався піти до церкви на богослужіння. Не знаю яку з них я міг пропустити. Можливо не було з ким іти або по хворобі. Я думаю, що відколи себе пам’ятаю, то мріяв бути священиком. Хоча в родині нікого не було, з кого б я міг взяти приклад.
І завжди, коли я ставав на коліна молитися, моя мама казала: «Дитино, молися на образ святого Миколая, щоб ти став як він. Допомагав людям». Тому батьки і привили любов до церкви.
– З якими проблемами найчастіше до вас звертаються?
– За мої роки священства в мене не було жодного розчарування. Було важко, грошей не вистачало, але її я ніколи не ставив пріоритетом. Багато чого не вдавалося, але я навчився з тим жити. Господь мені в усьому допомагав.
Парафіяни найчастіше приходять з проблемами. З життєвими, з проблемами зі здоров’ям. А є вірні християни, що приходять із радості, або їм чогось не вистачає і йдуть до церкви і до храма Божого.
Але зрозуміло, що людина хоче мати добробут життєвий і бути здоровою. Тому зараз під час пандемії люди переживають за здоров’я і ми також переживаємо за людей. І держава і наставники уряду кажуть, що якщо людина відчуває себе хворою, то не має ходити до церкви. Ми також переймаємося. Але коли людина здорова і в неї нічого не болить, о закликаємо, аби люди ходили до церкви і хвалили ім’я Боже. Перше в нашому житті це прославити і восхвалити розіп’ятого нашого Іісуса Христа.
– Чи зменшилася у вас за цей рік кількість людей, що вінчалася чи хрестилася?
– Так, зменшилась. Через пандемію. До того хрестини я завжди проводив тут.
– Як ваша родина ставиться до постійних переїздів та вашого життя священика?
– Підтримка є, бо якщо її не було б, то я був десь в іншому місці. Родина в житті священика відіграє важливу роль. Це його настрій, це його стимул до служіння. Та я гадаю, що ми виховуємо один одного і вчимося жити один із одним впродовж цілого життя.
– Розкажіть детальніше про вашу сім’ю.
– У мене є дружина так само із Львівської області, але із сусіднього села. Вона закінчувала медичне училище а я семінарію, коли ми одружилися. Не було ніяких проблем, коли ми переїхали на парафію. Через півтора роки народився син. Назвали Михайлом. І вже тут, у Южному у 2004-му народився другий син, а в 2006-му – третій. Я радий за свою родину та дружину і дякую за це Богові.
– Чи хтось хоче йти вашими стопами в родині?
– Я б хотів, але на все воля Божа. Нікого заставляти не буду. Це покликання. І не ми повинні обирати дітям шлях. Якщо Господь їм покаже і вони скажуть, що хочуть стати священиками, то я їм у цьому допоможу. Якщо ні, то нехай обирають собі шлях деінде, аби добре почувалися у суспільстві та світі і були корисними.
– Як ви стали священиком каплички одного з місцевих заводів? Які ваші обов’язки?
– Керівництво заводу періодично запрошувала мене освячувати ті чи інші приміщення, на йорданські свята і за інших потреб зверталися до мене. Знаю, що зверталися до священиків Веденського храму, але щось не склалося.
І коли з’явилася в начальства ініціатива побудувати для православних каплицю, то відразу звернулися до Віденського храму, але щось пішло не так. І вони звернулися до нашої церкви. Ми тоді ще перебували в УПЦ КП. Наша церква ще не була визнана. І я гадаю, що тут мало вагу моє ставлення. Я ніколи не казав, що це тільки моє і тільки я маю сюди входження. Треба бути лагідним і добрим і цю доброту побачать люди.
З 2014-го року освячена каплиця і кожного тижня по четвергах я там служу. І так само коли є потреба у молитві, привітанні чи освячені когось чи приміщень, чи сповідань, я йду туди.
– Чи багато людей в каплиці? Чи приходять вони на службу?
– До пандемії приходило трохи більше. Зараз заборонили ходіння територією і навіть обіди розвозять по приміщеннях. Проте чи є люди, чи їх немає але молитва має бути за всіх, хто працює, за їхні родини, добробут, Божу ласку і благодать. За мир в Україні і за те, аби припинилася війна. Аби були повернуті наші території і землі до складу нашої славної України.
– Стосовно капличок на території підприємств. Наскільки це важливо людині, аби знайти хвилинку та поспілкуватися із Богом?
– Це дуже приємно. Ми знаємо, що господарі не є православними. Але не знаємо наскільки вони духовні. Якщо б вони були байдужі до народу і працівників, то вони ніколи б цього не зробили. І скільки ми маємо навколо підприємств, тільки одне має каплицю. Це дійсно благодать виявляється через турботу про своїх працівників і що вони хочуть аби народ молився і з ними був Бог. Ми назвали Святою трійцею цю каплицю, аби Бог оберігав це підприємство. І я молюся аби кожне підприємство мало такі каплиці. Там де хтось молиться за когось, там люди є щасливими.
Не може бути все гладко. Але всі життєві негаразди проходять легше і людям живеться легше також.
– Стосовно соцмереж і Інтернету. Наскільки ви відкриті до цього?
– Я не люблю бути сильно публічним і виставляти себе напоказ. Я не хочу використовувати церкву напоказ. Є церква і людина може прийти до церкви. Якщо потрібно, то я за покликом християнина можу прийти додому.
Та ми живемо в такому світі, де без Інтернету нічого не робиться. Я схвально до нього ставлюся, але його треба використовувати так, щоб не було забагато. І не забувати людям, що є церква. Не тільки «поклікати» та полай кати, але прийти до живого спілкування. Де дійсно є священик, Бог, святі. Де можна звернутися у молитві. Вилити серце, жалі, турботи. Тут єднання до святих таїнств. Людина не має забувати про живе спілкування. Ми не маємо стати як японці.
– Який найяскравіший день Миколая був у вас в дитинстві?
– Мені важко сказати який із них. Ми вірили, що Миколай усе ж таки ходить і носить подарунки. Це не батьки. І це було до юнацького віку. Потім ми знали, що це батьки, але ми ніколи не спокушали, що то не святий Миколай. І мені дуже приємно, що цей святитель має таку силу і він приходить до нас. Ми молилися, просили даруночки. В той час, коли ми росли, не було такого, що в теперішній час. Але усе те, що було тоді, нам святий Миколай приносив.
Ми намагалися жити християнським життям: приносити молитву, становитися довколішки і мали молитися. Батьки краєм вуха чули про що дитина молиться і знали що потрібно більше. Ми ніколи не вимагали. Тоді ми були однакові. Це зараз діти хочуть бути кращим один за одного.
У нас дуже вшановували це свято. Мій, нині покійний, батько також був Микола. І в нас дуже гарно святкували. Приходили родичі (спочатку йшли до церкви). Але перед тим ми зазирали під подушку. І вже після церкви до нас приходили гості. Цей день завжди яскраво проходив.
Які особливі дарунки і який особливий День Миколая? Мені здається, що кожен рік був незвичайним. Пригадую, що в цей день ще й у батька був день народження. Тоді і мати була жива і ми відмічали 70 років. У 80 вже не було матері і день не був таким яскравим.
Але коли батьки були живі, то ми їздили на західну Україну. Тягнуло до хати.
– Які плани на цей рік?
– Божою благодаттю відслужити святу літургію. Перед цим всенічну. І перед тим гадаю, що не залищаться без дарунків наші діточки. Ми намагаємося кожного року їм дарувати незначні іграшки та солодощі. Аби це свято та сам Святий Миколай прийшли до наших діточок та нашої парафії. Щоб всі відчували, що пандемія не зашкодила святкуванню.
Можливо хтось прийде в гості і ми так само будемо раді.
– Чого б ви хотіли побажати усім читачам у день святого Миколая?
– Усім нашим парафіянам, усім, хто знає нашу церкву і мене особисто у день святителя нашого Миколая, хочу побажати миру, любові, злагоди, міцного здоров’я. Щоб нікого на бракувало в цьому році. Щоб діти народжувалися. Щоб мали в дійсності велику радість в сім’ї. Щоби закінчилася війна та наступив мир у нашій країні та відновилися її корони. Ми завжди кожної служби про це молимося. Щоби направду Божа благодать сіяла в кожній родині. Щоб всі любили один одного. По любові виходили один за одного заміж, одружувалися.
