Життя минає з неймовірною швидкістю. Тому важливо залишити у пам‘яті найважливіші моменти, найцінніші емоції. З цим безсумнівно справляються фотографії. Саме вони передають важливість моменту і відновлюють його через багато-багато років.
Южне.City поспілкувалось із дівчиною, яка у прямому сенсі бачить життя крізь об‘єктив, розділяє з кожним своїм клієнтом особливі хвилини та вбачає у своїй професії важливу місію. Коли почалась війна фотографиня виїхала з країни та згодом повернулась і відновила свою роботу!
Фото: З особистого архіву Варвари Коноваленко
— Розкажіть трішки про себе. Як минали Ваші довоєнні будні?
— Я Варвара Коноваленко, родом із українського курортного міста Южний, Одеської області. Мої довоєнні будні переважно минали у пошуках роботи-мрії. І знайшла себе у професії фотографа.
— Якщо детальніше: чому вирішили опанувати саме цю професію?
— Ще з дитинства я була надзвичайно творчою дівчинкою. Надавала перевагу образотворчому мистецтву та літературі, ніж математичним наукам. Свої перші кроки у професії я зробили три роки тому. Щоправда, тоді моїм робочим атрибутом був лише телефон. Але і це не ставало на заваді зробити якісні знімки та влаштовувати справжні фотосесії. Пам’ятаю, як люди часто дивувались тому, що світлини у моєму профілі зроблені саме на телефон. Тоді ще говорили: «Ми думали, що ти фотографуєш на професійну камеру». Саме ці слова тронули мене, я відчула потенціал і всерйоз задумалась про купівлю фотоапарату. Щоб вийти на новий рівень.
— Що для Вас фотографія? Чому обрали саме цей шлях?
— Зараз фотографія для мене — це більше, ніж робота. Фотосесії, обробка фото, спілкування з людьми давно стали частиною мого життя. Моя професія має важливу місію: закарбовувати у пам‘яті щасливі моменти моїх клієнтів. Мені дуже подобається розділяти із ними важливі події. І завжди тішить думка, що саме на знімки, які зробила я, через якийсь час будуть дивитись і з теплотою згадувати ці моменти. І це не може не тішити.
— Що подобається фотографувати найбільше? Які зйомки улюблені?
— За три роки у професії я спробувала багато видів зйомок. Але найбільше мені подобаються фешн-зйомки у журнальному стилі. Я вважаю, що саме цей стиль допомагає фотографу самовиразитись. А це дуже важливо для творчого розвитку.
— Як вдається розкрити людину до фотосесії? Трапляються ж «зажаті», які соромляться камери.
— Щоб «розкрити» людину під час зйомки, допомагає максимальне спілкування. Важливо створити дружню атмосферу, я допомагаю і показую кращі позиції для фото. Якщо є така можливість, то ставлю перед моделлю дзеркало. Бо коли людина бачить себе під час зйомки — їй набагато простіше позувати, а фотографу при цьому — спіймати вдалі кадри.
— Коли почалась війна Ви виїхали до Румунії. Розкажіть, як прийняли це рішення і загалом опишіть досвід евакуації.
— Коли почалася війна, я була дуже розгубленою і намагалася правильно оцінити ситуацію. Довго думала чи варто їхати з країни, я не хотіла залишати рідних та близьких людей. Але новини ставали дедалі тривожнішими і я стала частіше переживати, погіршився психологічний стан. Мої близькі вирішили, що для мене і мого здоров'я краще «перечекати» активну фазу війни в іншій країні. За один вечір я зібрала найнеобхідніші речі і евакуювалася до Румунії. Дорога була складною у моральному плані. Я думала про свій будинок, про рідне місто і сподівалася, що скоро це все закінчиться. Румунія прийняла мене дуже тепло, волонтери одразу подбали про мій стан, видали воду та їжу, вкрили пледом. Я була здивована кількістю всього необхідного для біженців. Хочеться подякувати волонтерам за їхню увагу та величезну допомогу для людей, саме вони дали мені надію на краще.
— Ви продовжили свою діяльність в іншій країні?
— У Румунії я на якийсь час зупинила свою діяльність, навіть не взяла з собою фотоапарат для зйомок. Подумки я все одно була в Україні, постійно моніторила новини та тримала зв'язок із сім'єю.
— Тобто не фотографували там взагалі? Чи якісь знімки робили?
— Незважаючи на те, що я залишила свій фотоапарат вдома, за професійною звичкою, я все одно робила знімки на телефон. Фотографувала визначні пам'ятки, спостерігала за людьми, намагалася відволікатися від новин за улюбленою справою.
— Які були емоції і відчуття після повернення додому?
— Я добре пам'ятаю той день, коли вирішила повертатися в Україну. Це був найщасливіший день останнім часом. Дорога додому зайнята близько десяти годин, але час пролетів непомітно. Тішила думка, що я нарешті приїду в рідне місто, побачу своїх близьких. У той момент я зрозуміла, як війна змінила мої цінності, тепер прості, як здавалося раніше речі, роблять мене щасливою. Вже більше місяця, як я повернулася додому, на жаль, повітряні тривоги не закінчилися, а війна триває. Але незважаючи на це, я зрозуміла як люблю свою країну. Незважаючи на це я продовжую жити, працювати у своїй країні і сподіваюся, що зовсім скоро все це закінчиться і ті, хто поїхав, повернуться у вільну Україну.
— Чи є замовлення зараз у Южному? Якщо порівнювати — кількість охочих через війну зменшилась?
— Звичайно, зараз кількість записів на зйомку зменшилася, тому що багато хто виїхав. Але не дивлячись на це, ті, хто залишилися, все одно записуються на різні фотосесії, продовжують радувати себе зйомками з сім'єю, з другою половинкою, щоб зафіксувати ці цінні моменти разом. Я думаю, що люди хочуть навіть у такий непростий час знаходити щастя у фотографії, а я з радістю дарую їм ці моменти.
