Валуєвській циркуляр, Емський указ, розстріляне відродження, – список інструментів зросійщення українців можна продовжувати довго. Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну 24 лютого все більше українців стало відмовлятися від мови окупанта. Своїми історіями переходу на державну мову з інтернет-виданням Южне.City діляться мешканці міста.
Олександра Шевцова
Фото: Надане героїнею
Десь у травні мені сестра прислала тік ток Павла Вишебаби про мову. І десь через годину роздумів я просто почала говорити українською. Всім раджу подивитися це коротеньке відео. Для мене воно просто розставило все по місцях. До цього часу я для себе вже піднімала це питання, але не було того поштовху, коли просто береш - і робиш. Мені пощастило, що в моєму оточенні є люди, які теж переходять - моя сестра та хрещена. Крім того є українськомовний брат. Тому розмовна практика присутня в достатньому об'ємі. З іншими близькими людьми я продовжую спілкуватися російською. Це я роблю свідомо, адже перехід повинен бути плавним. З часом сподіваюсь перейти повністю. Я до війни підтримувала процес українізації. Проте саме війна змусила поставити питання мови більш гостро та безкомпромісно. Українською до війни спілкувалася дуже рідко. Але виною цьому мій мовний бар’єр, він стосувався не тільки української мови, а й іноземних мов. Мені здавалося, що мій акцент все псує і я краще не буду знущатися над мовою. Проблемою стала і нестача практики, вживання русизмів. Але на відміну від більшості людей нашого регіону, я навчалася в якісній українськомовній школі, тому мені легше дається перехід. Я не розумію тих українців, які вимагають від російськомовних НЕГАЙНОГО переходу на українську. Ми всі з часом перейдемо. Просто хтось може на фоні стресу від війни ще й вчитися, а хтось - ні. Більшість людей нашого регіону у школі вивчали українську у кращому випадку 1 годину в день, цього недостатньо, щоб просто взяти і заговорити. Після війни ми всі дружно оговтаємося і почнемо вчити рідну мову. А для тих, хто має сили переходити, є кілька порад, крім тих, що кажуть зазвичай (споживати українськомовний контент, шукати однодумців та більше практикувати): не обмежуйте себе в спілкуванні російською, просто частіше користуйтеся українською.
Лада Загородня
Фото: Надане героїнею
Хотіла сказати, що я не повністю перейшла на українську мову. Зі своєю сім'єю і близькими друзями я все ж таки спілкуюсь російською, тому що вони не можуть наразі перейти на українську. Але я думаю, це зміниться згодом. Причини переходу на рідну мову, думаю, всім зрозумілі: у країні війна! І дуже шкода, що раніше ми не усвідомлювали важливості нашої мови. Я особисто не усвідомлювала: у мене було таке ставлення, що мене ніхто не в змозі заставити розмовляюти так, як того хоче оточення. Якою мовою хочу, такою і спілкуюсь – ось така у мене була позиція. Зараз я вважаю, що, так, ти можеш будь-якою розмовляти, але будь добрий знати рідну мову і використовувати її, звісно. До повномасштабної війни я рідко використовувала державну мову, хіба що у випадках, коли клієнт питав:"Чого ви говорите не по-українські?". Не викладала у це важливості. Стосовно реакції свого оточення хочу один приклад навести. Я працюю у сфері нерухомості керівницею відділу продажів новобудов у Южному. Нещодавно ми їхали з мамою у машині, і мені зателефонував клієнт. Ми з ним порозмовляли, посміялися, і все це українською. А коли я поклала слухавку, мені мама каже:"Ладо, а ти взагалі чула, що у тебе голос по-українські набагато миліший, ніж по-російські?". Я вважаю, що це дуже і дуже гарний комплімент. Також на роботі у мене зараз жорсткий перехід: я спілкуюся з клієнтами більшість часу, і так виходить, що я "туплю", коли розмовляю з колегами. Бо я українською, хлопці – російською, і в нас такий добренький суржик виходить. У мене специфіка роботи така: весь час розмовляти з клієнтами, тому практика мови у мене дуже і дуже хороша. Досить вільно можу спілкуватися і навіть думати українською.
Олена Пешехонова
Фото: Надане героїнею
Я приїхала жити в Україну в 1993 році з РФ. Хоча я і народилася в Україні, все життя провела у Російській Федерації, тому що батько був військовим. І в школі, і в інституті навчалася там. Тому зовсім не розмовляла українською, коли переїхала. Розуміла, але писати і розмовляти не могла. Прийшла працювати до школи, де директорка мені одразу сказала, що через те, що я працюватиму у державному закладі, у мене є 2 роки на те, щоб навчитися викладати свій предмет українською мовою. Так я почала вивчати українську спочатку на рівні для роботи у школі, але у побуті, зі своєю родиною я продовжувала спілкуватися російською до початку війни 2022 року. До цього часу для мене мовне питання не було принциповим, я вважала, що це не має значення. Українську використовувала лише на роботі під час викладання уроків і розмов із колегами. 24 лютого 2022 року я вирішила для себе, що більше не хочу бути ідентифікована як "російськомовна людина". Я мешкаю в Україні і хочу перейти на спілкування тільки українською, для того, щоб розуміти, що я дійсно є українка. Мова стала мати для мене значення. Це моя думка і мій вибір. Я докладаю зусиль, щоб спілкуватися виключно державною мовою, але поки що виходить не завжди. Ще можу перейти на суржик чи російську, але я повертаюся до української, як тільки це помічаю. Такий мій вибір здивував знайомих і рідних, але вони мене підтримали і намагаються зі мною також спілкуватися українською мовою. Навіть мій син, знаходячись зараз у Польщі, підтримує мене і спілкується зі мною українською, хоча він також завжди був російськомовним. Є у мене друзі і знайомі, які продовжують використовувати російську, але навіть з ними я спілкуюсь українською. Але я думаю, що в подальшому вони також оберуть рідну мову. Складнощі, звісно, виникають. Все життя я думала російською, і тепер не одразу можу підібрати слово українською. Я провела час у Львові, у мене є багато друзів, які мешкають у західній частині України, спілкування з якими дуже допомагає. Мій чоловік завжди говорив українською, що також неабияк допомагає. Труднощі виникають, але я впевнена, що це тимчасово. Головне – бажання. Я впевнена, що перейду на спілкування чистою українською. Для мене зараз це принципове питання. Я хочу згадати свою гарну подругу, яка є вчителем російської мови і мешкає в Польщі, і російськомовних вона вчила польської мови. А коли повномасштабна війна розпочалася, вона мені зателефонувала і сказала:"Я відмовилася вчити російськомовні групи, вчу тепер тільки україномовних. І я, яка все життя била себе в груди за російську літературу, більше нічого не хочу про це чути. Я хочу розмовляти тільки українською, і мати відношення тільки до української культури і літератури". Отак росія нас зробила чистими бандерівками, якими ми не були взагалі.
