Не/вигадані герої: одеські творці українського руху, яких “стирала” російська пропаганда
Євген Чикаленко та Всеволод Змієнко — проросійська пропаганда вперто намагається нав'язати нам міф про те, що вони — не наші герої. Що в Одесі ніколи не було українського визвольного руху. Що вояків, які боролися за Українську народну республіку, меценатів, які фінансували українських письменників і культурних діячів, людей, що говорили і писали українською тоді, коли за це висилали в Сибір… просто не існувало.
Але журналісти “Южне.City” переконані, що національну пам'ять не зітреш, як у фільмі “Люди в чорному”.
Тому в цьому матеріалі ми спробуємо розібратися у тому, чи існувала насправді одеська “Просвіта”, хто з одеситів видав другу за популярністю після “Кобзаря” книгу українською та чому росіяни так вперто намагаються довести нам, що всі наші національні герої… то суцільна вигадка?
Євген Чикаленко: “Легко любити Україну до глибини власної душі, але спробуйте любити її до глибини власної кишені”
На його гроші видавали свої книжки Михайло Грушевський та Володимир Винниченко. Саме цей меценат фінансував видання в Україні першої щоденної газети та словника української мови. Він був одним із перших агрономів, які навчили українських селян науковим методам обробітку землі та попри заборону української мови і Валуєвський циркуляр зміг видати свою “Розмову про сільське хазяйство”, яка за накладами стала другою після “Кобзаря” Шевченка.
Євген Чикаленко — людина, яка зробила неймовірний внесок у розвиток української справи власними грошима, підтримуючи товариство “Просвіта” в Одесі, Львові і Києві. Був одним із ініціаторів створення Центральної Ради і навіть отримав пропозицію її очолити, але відмовився.
Меценат, який підтримував українських студентів стипендіями і побудував Академічний дом для студентів у Львові, видав на власні кошти Словник української мови за редакцією Грінченка, а також книги Івана Франка та помер у великій бідності, на рідній Одещині пошанований лише пам’ятником у селі Мардарівка. І встановлений він був лише минулого року. Чому в Одесі немає жодної вулиці чи скверу імені Євгена Чикаленка, що означало наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття бути поборником українського руху на Одещині та з ким із сучасних українських меценатів за розмахом діяльності можна було б порівняти цю людину ми запитали начальника південного міжрегіонального відділу українського інституту національної пам’яті, сержанта ЗСУ Сергія Гуцалюка.
“Ця постать добре відома в середовищі істориків, але зовсім не популяризирована. Причин тут декілька. Ці люди були багаті і підтримували національну ідею. Це було подвійне табу для радянської влади (а сучасна росія, як ми знаємо, вважає себе спадкоємицею Радянського Союзу), тому як самі ці люди після революції 1917 року, так і пам’ять про них, тотально знищувалася. Прах Чикаленка, до речі, навіть не вдалося поховати у рідних Перишорах, як він те заповідав. Після того як комуністи захопили Чехословаччину, урна з його прахом зникла і знайти його не вдалося.
По-друге, Україна почала повертати свою історію лише за Ющенка, потім був занепад і нищення цього всього за Януковича. І тільки зараз, коли відбувається декомунізація, дерусифікація та деколонізація нашої історії ми дізнаємось багато фактів про тих, хто боровся за українську національну ідею, не шкодуючи ні власних грошей, ні становища в суспільстві, ні свободи, а часто, навіть і життя.
Ну і по-третє, Чикаленко — меценат, а отже, його біографія, його доля не така цікава для загалу, як біографії полководців, військових, розвідників. Це не якась частина “популярної культури”, яку люблять люди. Але його внесок у ствердження українського народу величезний.
Я думаю, що зараз з’явиться топоніми на честь Чикаленка в Одесі. Принаймні, ми докладемо до цього усіх можливих зусиль.
Від редакції: Дитячий історичний табір імені Чикаленка проводився на Черкащині у 2008-2010-му роках, вулиці його імені є у Львові та Кропивницькому, а також у місті Городок на Хмельниччині. На честь Чикаленка намагалися перейменувати вулицю, та площу Льва Толстого, а також безіменний сквер на Почайнинській вулиці в Подільському районі Києва, але попри активну агітацію в соціальних мережах, ініціатива не здобула достатньої підтримки громади.
Володимир Півторак: “Завдяки Чикаленку і під час і навіть після революції 1917 року усі розуміли, що Одеса - це Україна”
“Євген Чикаленко був тіньовою людиною, яка з усіма могла налагодити нормальні стосунки, усі конфлікти навколо могла залагодити, він був центром умиротворення, — коментує історик, екскурсовод, викладач Одеського національного університету імені Мечникова Володимир Півторак. — Він розумів, що усі, хто сприймають Україну як цінність, мають працювати разом. По суті він був тіньовим менеджером та креативним центром, людиною, яка організовувала проекти, та ще й фінансувала їх. Але втілювали ці проекти вже інші люди. На таких людей не звертають увагу в історії і дуже дарма. Адже вони є одними із ключових. Бо вони створюють тенденцію. І результат його діяльності — це українська революція, а його роль у ній — одна із визначних. Адже Справжня революція робиться не озброєними руками, вона робиться зі зламів стереотипів у голові. Завдяки роботі Чикаленка до війни і до революції, всі уже розуміли що південно-українські землі є частиною України. І більшість одеситів сприймали Одесу, як частину України.
“Чужого не хочу, свого не віддам” Фото: Вікіпедія
Із ким сучасних українських меценатів за видом та розмахом діяльності ви могли б порівняти Чикаленка?
Відповідає Сергій Гуцалюк: “Можу назвати таку постать як Анатолій Демчук. Це відомий в Одесі меценат, поціновувач художнього, словесного мистецтва, у нього є можливість підтримувати і він це робить. Його художня галерея в парку Шевченка, для культурного розвитку Одеси в українському контексті, робить величезний внесок. І це один з небагатьох меценатів, хто робить реальні справи. Підтримує одеських митців, художників, літераторів, поетів. Також зараз багато допомагає Збройним силам України.
Всеволод Змієнко — український Джеймс Бонд
Ця людина була генералом-хорунжим Армії УНР та одним із організаторів військової спецслужби Державного Центру УНР в екзилі. Під час перебування в еміграції у Польщі Всеволод Змієнко у Генеральному штабі Армії УНР очолював підрозділи розвідки і контррозвідки та загалом підготував основні концептуальні засади розвідки, вважаючи її "мозковою клітиною" штабу.
Він — один із десятків генералів, які зробили тоді українську армію професійною, а в польській еміграції Змієнку вдалося організувати мережу розвідки не гіршу за британську МІ6. Разом із бойовим побратимом Марком Безручком, він керував українськими і польськими військами під час оборони Замостя, а також відіграв вирішальну роль у Варшавській битві, знаменитому “Диві на Віслі” — битві, під час якої Польщі вдалося відстояти власну незалежність. Змієнка і Безручка дуже шанують у Польщі, де вони й поховані. Але ви не знайдете їхніх імен в топонімах Одеси.
При тому, що Всеволод Змієнко народився в один час і навіть в одному районі Одеси (Молдаванка) зі знаменитим бандитом Мішкою Япончиком, перша постать відома чи не кожному одеситу і гостю міста. Тому що міф про “бандитську Одесу”, який з’явився в 90-х роках минулого століття, значно популярніший за правду, про одеситів-генералів УНР, які боролись за незалежність України.
“Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці” Фото: Вікіпедія
Змієнко одним з перших заявив про Голодомор на увесь вільний світ
“Всеволод Змієнко — це особистість, яка розбиває усі шаблони наративу “Одесса — русский город”. Він з родини професійних військових, у козацькому війську служили і його батько, і дід, — коментує Сергій Гуцалюк. — Народився в Одесі, у жовтні 1887 го року, на Молдаванці. Був хрещений в одному з храмів, до речі, нині існуючому, і виховувався в українському середовищі. Вчився в юнкерському училиці, навпроти нинішньої музкомедії, розташована одна з військових частин, там була юнкерська школа. Там він і познайомився з Марком Безручком, а коли розпочалась 1-ша світова війна, в якості командира роти пішов на фронт та отримавши багнетне поранення у бою, згодом служив при різних військових штабах царської армії. У 1917 році після відречення Миколи ІІ від престолу повернувся до Одеси, взявши участь у формуванні військового підрозділу — Одеської гайдамацької дивізії.
У цьому військовому формуванні були 3 складових: колишні офіцери і солдати царської армії, колишні офіцери і солдати австрійської армії, а також частина — просто одесити, яким була небайдужа ідея Центральної Ради і Українська народна республіка. Слід зауважити, що події, подібні до тих, які були в Києві, одразу ж потому відбувалися і в Одесі. А організатор масових убивств у Києві Муравйов, після Києва приїхав вчиняти свій терор в Одесу.
Тоді українські військові покинули Одесу, але вона була повернута союзними австрійсько-німецькими військами
“Я зустрічав спогади сучасника, якогось офіцера, який був свідком подій Одесі в січні 1918 року. Він пише, що серед багатьох діячів української революції в Одесі одним з найкращих був Всеволод Змієнко, — коментує голова громадської організації “Південний Артпростір”, кінорежисер Павло Майстренко. — Змієнко був фаховим військовим. Краще за усіх знав, що робити. І воював за те ж саме, за що зараз воює ЗСУ. Тоді бандитським угрупуванням більшовиків, анархістів і лівих есерів вдалось створити Одеську радянську республіку, яка проіснувала 2 місяці. У той же час була створена і Донецько-Криворізька республіка. І там, і там жорстоко розправлялися з діячами українського національного руху. А зараз рашистські війська намагаються створити на нашій землі псевдореспубліки, які ніби-то є правонаслідувачками тих, створених 100 років тому”.
Одеська радянська республіка. Карта
Українська влада повернулася в Одесу тільки після того, як відбувся гетьманський переворот і Одеса стала частиною української держави. На той час, коли Одесу зайняли українські війська із союзниками — австрійцями і німцями, Змієнко ще маючи звання капітан, був уже одним із найбільш фахових військових, здобув відповідну репутацію.
9 травня 1920 року він брав участь у параді за звільнення Києва від більшовиків, пізніше — у обороні Замостя, де його бойовий побратим Марко Безручко особисто командував українськими і польськими військами.
Фото польсько-радянська війнаФото: Вікіпедія
“Битва за Замостя — це героїчна сторінка польської історії. Союзні україно-польські війська тоді “відтягнули” більшовиків, не давши їм взяти Варшаву, — коментує Павло Майстренко. — До речі, у Варшаві є сквер імені Безручка. А в Одесі нічого немає”.
Що ж до Змієнка,то він був членом українського військового товариства і очолив розвідку, а коли український уряд працював у Польщі в екзилі — обидва крила розвідки і контррозвідки. Його підопічні вивчали ситуацію в Україні, зокрема те, де потенційно, в разі агресії Росії на Польщу, можна було давати відпір більшовицькому режиму. Окрім того, до кінця 20-х років потенційно планувалося що понад 20 000 вояків української армії, яка була інтернована до Польщі, вдасться звільнити Україну від більшовиків.
Фото польсько-радянська війнаФото: Вікіпедія
“Насправді, якби українська армія за допомогою поляків звільнила тоді Україну, то ніякого 1939 року в Польщі б не було, — зауважує Павло Майстренко. — Проте, у 1938 році Змієнко помирає, і з його смертю пов'язаний занепад української розвідки в екзилі і контррозвідки в Одесі. Проте, свій великий внесок Змієнко все ж таки зробив. Так, наприклад, завдяки своїй величезній розвідувальній мережі він був одним із перших, хто отримав інформацію про голодомор в Україні та вперше заявляв про це на весь вільний світ.
Із ким сучасних українських військових за родом та розмахом діяльності ви могли б порівняти Змієнка?
Відповідає Сергій Гуцалюк: Тут можна провести паралелі і з генералом Дмитром Марченком, який займався обороною Миколаєва, і з тим же Валерієм Залужним, та й на рівні рот, батальйонів, багато хлопців, які можуть бути подібними до нього.
прапор УНР
Відрізняє нас тільки одна обставина. Українці, наші предки, програли перші визвольні бажання через небажання воювати. Причиною була Перша світова війна, яка виснажила солдат, і коли вони повернулися, то 1917 році більшовики всім обіцяли мир та землю. І небажання воювати за свою незалежність критичної маси населення призвело до поразки. Потім, до речі, все одно довелося воювати за інтереси більшовиків у Другій світовій війні, адже саме Сталін і Гітлер були головними розпалювачами цієї війни. Тобто українці все одно воювали, але не за свої інтереси. Потім по усьому населенню катком прокотилися Голодомор, Голокост і репресії. Але навіть тоді так тотально не знищували наші міста.
Ця нинішня війна росії проти України дійсно чи не перший випадок в історії, коли люди незалежної України воюють за свої інтереси.
Від редакції: у наступних публікаціях ми розповімо про родину меценатів Лип, завдяки яким функціонував “Одеський український клуб” та розвіємо міф “бандитську Одесу” та її “короля” Мішку Япончика.
А в коментарях під цією публікацією пропонуємо нашим читачам висловити власні думки щодо сподвижників українського руху в Одесі.
