Мешканець Южного Максим – парамедик полку "Азов", який стояв на обороні Маріуполя з першого дня повномасштабного вторгнення. З російського полону він повернувся в результаті обміну 21 вересня і відтоді проходив реабілітацію. Свою історію Максим розповів журналістам на прес-конференції 30 грудня, яку відвідала кореспондентка інтернет-видання Южне.City.
Повномасштабне вторгнення військовий зустрів поблизу Маріуполя, звідки зі своєю командою вирушив у аеропорт. Там ситуація була сумна:" Тогочасне командування не могло впоратися із ситуацією, і довелося із нею впоратися теж не невідомій людині Хіміку Давиду, який тоді взяв на себе усю відповідальність". Вже тоді велика кількість ЗСУ евакуювалася із Маріуполя, і група Максима отримала наказ повертатися у місто, адже "всі розуміли, що кільце замкнеться і треба тримати всі сили в Маріуполі та не "розпилятися"". Він згадує, як йому та іншим молодим хлопцям доводилося вмовляти прикордонників, дорослих чоловіків їхати із ними в Маріуполь: "Вони: “Ні ні ні", а ми всеодно: "Ні ні ні, ви поїдете з нами"". Так вони вирушили на першу позицію, де очікували на колону російської техніки, що так і не з'явилася. Згодом вони перемістилися на Правий берег, де відбувся перший бій його групи і почалися перші смерті. З часом місто опинилося під сильними обстрілами російської авіації, вимкнули електроенергію. Максим згадує, що відсутність систем ППО ускладнювала ситуацію: "Ми, по суті, були беззахисні перед авіацією противника". Коли остаточно замкнулося кільце, військові залишилися без жодного тилового забезпечення. Азовець згадує, як подумав: "Та..оце ми дійсно встрягли". У зв'язку з тим, що більша частина суміжників виїхала, співвідношення з ворогом було 14:1. Без жодної техніки та спорядження бійці опинилися у повній блокаді. "Нас з усіх боків взяли міцно та обстрілювали всім, що у них було", – розповідає Максим. За його словами, динаміка подій була достатньо висока. Хлопці гинули, виконували свою роботу. Парамедик ділиться, що по їхньому захисту дуже "вдарило", коли більшість морпіхів здалися. Тоді, у квітні, командування ухвалило рішення прорватися на "Азовсталь". Дорогу до заводу Максим порівнює із "Зоряними війнами": довелося прориватися через вулиці захоплені противником, а потім по військових почали "працювати" з корабельної артилерії. Багато людей загинуло, багатьох не вдалося врятувати. Максим згадує, як під "Козак", на якому він їхав, потрапив снаряд і всіх осліпило: "Водій зміг виїхати, але врешті-решт він ув'яз. Я вилітаю з того "Козака", коли він в'язне, а навколо просто "Call of Duty": все вибухає, ми біжимо і падаємо, біжимо і падаємо". За його словами, росіянам було байдуже, якщо в зоні їхнього обстрілу є їхня жива сила. "З одного боку, це добре для нас, з іншого – це виключає деякі маневри", – пояснює Максим. Коли вони прибігли до Азовсталі, він її не впізнав. "Вона постійно перебувала під вогнем противника і виглядала як оці іскри від мін, як у Доктора Стренджа", – ділиться азовець. Він згадує, що багато людей навіть не дійшли до заводу: падали з переправи і тонули у хвилях.
Розповідаючи про час, проведений на заводі, Максим із повагою згадує командира "Редіса" і реакцію на його наказ стояти до останньої краплі крові: "Ми такі: "Ну, у цілому ми заради цього навчалися, певно, так воно і буде"". Згадує і реакцію на "заспокійливі" фрази високопоставлених осіб: "Ми це розуміли, ми вже з того навіть жартували. Був такий локальний мем: 3-4 дні. Тобто "3-4 дні, до нас проровуться, хлопці, ви врятуєтеся"". Максим був здивований, що в тих умовах, втім, з'явилася надія. Адже обстановка на "Азовсталі" була не менш похмура, ніж у самому Маріуполі: розбомблене вщент місце, де через падаючі хімікати смердить сірою. Не мовчить парамедик і про велику кількість загиблих на заводі: "Дуже сумна ситуація була з нашими 300-ими, вони просто заживо гнили". Госпіталь-"залізяка", у якому Максим працював, перебував під постійними обстрілами росіян, які розуміли, що там щось відбувається. Командуванням було ухвалено складне рішення – зберегти життя особового складу і піти у російський полон. Максим підкреслює:"Ми не здалися, нам був відданий наказ, якби не цей наказ, ми б там залишалися стільки, скільки потрібно було". Він розповідає, що більша частина "Азову", справжні герої, досі перебувають там. Він наголошує, що про "Азов" треба думати, пам'ятати і говорити. "Особливе ставлення до азовців є у полоні...треба їх у будь-якому випадку витягати звідти, бо там, так сказати, не просто", – завершує свою розповідь парамедик.
— Як змінилося Ваше ставлення до життя і смерті?
— Без сумнівів, змінилося, але людина до всього звикає. Те, що гинуть друзі... ні, це кожен раз все одно болісно. Багато таких установок, знаєте, змінилося. Починаєш цінувати щось дуже базове. Воду, наприклад, те, що ти бачиш близьких, друзів. Я сподіваюся, що це якось позитивно вплине на мене – те, що змінилося. Насправді я повернувся, і дехто каже:"Та ти яким був, таким і залишився". У цілому і Слава Богу. Так, змінюється...моментами ти стаєш більш черствим, моментами більш імпульсивним, моментами більш чуттєвим: дивишся фільм якийсь і те, що здавалося б тебе раніше ніяк не чіпляли, а зараз сидиш і думаєш, як воно все чіпляє за душу.
— Як ти дізнався, що потрапив у список на обмін?
— За 15 хвилин до обміну. До самого обміну, який тривав два дні. І я такий:"А..а! Не вірю". Я не хотів вірити, тому що в основному у цих подіях майже у всіх моїх побратимів була така річ, що у тебе постійно є надія, а потім у тебе її забирають. І так постійно, майже щотижня, і це неприємна річ. Під кінець ти такий вже:"Аа..". Я не думав, що це буде обмін, абсолютно не думав. Я думав, що це кудись туди взагалі. Обмін теж був доволі цікавим "квестом", теж не стану розповідати усі події, але теж не найбільш приємна річ. Але те, що мене обміняли, доволі приємно і неочікувано. Це велика випадковість, за яку я не знаю, кому дякувати. Мені дуже-дуже-дуже сильно пощастило, що у цілому вижив і що, врешті-решт, сиджу зараз тут перед вами. Я моментами, коли бачу рідні краї – от я приїхав у Южне – одночасно відчуваю і якийсь сум, і радість. Радість від того, що тебе обміняли, а сум від того, що ти знаєш, що там ще хлопці, і наврядчи їм краще, ніж мені – напевно. І треба із цим щось робити.
— Як відреагував, коли побачив вже рідну землю?
— У мене є друг, Дрон. Ми у цілому в полку були як одна сім'я. Це, можливо, до речі, і є нашим великим плюсом, що ми були неймовірно близькі – неймовірно – ми проводили час 24/7 разом. І так вийшло, що я Дрона останній місяць полону не бачив, і я вже почув його голос безпосередньо в автобусі, коли нас вже пересадили в Білорусі. І у мене є фотографія, де він на полігоні отак мене обіймає за плече, і приблизно так само ми виходили. Це було таке почуття – дуже дивне, насправді: я не вірив у це і не міг повірити своєму щастю. Мені здається, якщо я виграю усі гроші світу, я все одно не зможу відчути оцього приливу ейфорії. Незабутні відчуття, і сльози на очах були, без сумнівів. Я підійшов, пам'ятаю, до товпи, там всі один одного знають переважно і ось обіймаються, вітають. І я бачу, що хтось вже почав батькам телефонувати. Я підходжу, бачу якихось дуже тактичних чоловічків. Підходжу до одного з них, питаю: "Можна мамі зателефонувати", він каже:"Так, звісно, можна". Він почав набирати номер, який я йому продиктував, і спитав: "Як звуть?", я кажу, ну, так-то і так-то. І він ставить на гучномовець. Я так розумію, це у цілях безпеки було. І бере слухавку моя мама. "Жанна Анатоліївна?", – називаю її по імені та по-батькові. Вона каже: "Так", я кажу: "Ми телефонуємо з приводу Вашого сина". І я думаю, що моя мати зараз скаже зараз щось на кшталт "Що з ним? Як він там?", і вона каже наступне: "Якого? Старшого чи молодшого?". Мій старший брат, просто, теж весь час був на війні. І я кажу: "Молодшого". І вона тяжкий подих робить – готується до якихось поганих новин швидше за все – і я кажу: "Мамо, все нормально, я на нашій землі, не переживай". Вона починає плакати, я починаю плакати, ха-ха, звісно, куди без цього. Я швидко опанував себе, там люди стоять, і я думаю: "Чого це я раптом буду розклеюватися". І бере слухавку чоловік – це головний з прав людини у нашій країні, найголовніший такий чоловік з чорною бородою, теж постійно десь виступає – і каже: "Не переживайте, Ваш син вдома". І потім я сів у автобус, наївся як скотина, бо... ну, хотілося наїстися. Я кілька днів отак наїдався, у мене дуже сильно болів живіт, я постійно просив якісь пігулки і постійно знову їв. Не спав, мабуть, перші чотири доби, взагалі. Такий був прилив, певно, гормонів, емоцій, ну і серотонін, звичайно. Я, грубо кажучи, трапилася така біда, був у повному інформаційному вакуумі. Я дивився навколо себе на світ, на нашу нову країну, на нове ставлення до військових. Досі мені складно звикнути, що військових не хейтять у нашій країні. Звісно, не без недоліків. Я сьогодні був на похованні військового мого міста – не можу про це не сказати – я його не знав, але він помер захищаючи нашу землю, у тому числі наше місто. І там була жменька людей, і мені це не подобається, дико не подобається. Я повернувся, і кожен день кажуть, що ось, все змінилося, люди стали інші. Люди стали інші, але все одно нам є над чим працювати. Це моя суб'єктивна думка, але якщо ми хочемо стати сильною країною із сильним розумінням своєї нації, свого менталітету, нам треба його змінити, стати більш свідомими громадянами своєї країни. Тому що з таким сусідами нас або поневолять, як це стало із Білоруссю, або ми станемо сильними, як-от, наприклад, Ізраїль, який почав достигати у колі ворогів, і тому у них з'явилася оця усвідомленість. У них всі служать в армії, у них до цього ставляться з більшою повагою. І нам треба стати такими самими. Якщо ми хочемо далі жити, якщо ми хочемо, аби наша країна розвивалася, треба ставати краще.
— Чому саме парамедик? Наскільки були важкими поранення у хлопців? Був якийсь випадок тяжкого поранення, який запам’ятався?
— Я у цілому пішов у полк, щоб стати парамедиком. Там дуже добре навчали. Я знаю, що добре також вчать у інших підрозділах, деяких одиницях, але у полку була супер добра освіта. Я там, мабуть, зписав зошитів більше, ніж за все своє життя. Я розумів, що мені, можливо, це колись може знадобитися. У цілому знання це цікаво, особливо, коли ви можете когось врятувати – це вау. Поранення були різні, наприклад, проникаючі. Найбільш неприємне у цій ситуації, це коли ти упираєшся у стіну. Тобто, коли ти нічого не можеш зробити. У мене теж були такі випадки. Це оце, мабуть, найбільш неприємне у роботі, коли ти не можеш нічого зробити. Ти намагаєшся якось ще плюс-мінус, виходиш на умовний ринг зі смертю, і в певний момент розумієш, що взагалі нічого зробити із цим не можеш. Ще й ситуація була з медикаментами й антибіотиками, яких взагалі не було, люди гнили заживо. Так... Про якийсь конкретний випадок... Був випадок, який я прям запам'ятав: хлопцю дорізали ногу – вона у нього просто бовталася так – і доводилося мисливським ножем дорізати ногу, щоб скласти її у пакет і викинути. Та він все одно потім помер. Я вперше зіткнувся з тим, що мені довелося вчитися заживляти рани. Тому що парамедик – це догоспітальна допомога. А тут госпіталю немає, немає евакуації як такої. Зараз гаряча точка – Бахмут. Я розумію, хлопці там переживають пекло, але у них є плече евакуації, яке б воно там не було. У нас плеча евакуації як такого не було. Тобто ти там і лікар, і маєш вміти зашивати. Доводиться дуже швидко усьому навчатися – усьому. Але це теж цікавий процес, ось.
— Чи доводилося рятувати цивільних?
– Так. Я не рятував, але багато моїх колег, дуже багато колег рятували, і деякі віддали життя, і частина екіпірування – оці всі наші медицинські інструменти – на рятування цивільних. У Маріуполі їх дуже багато загинуло, дуже багато. Росіяни просто "клали": щільно і постійно, літаків від п'яти хвилин до п'ятнадцяти хвилин, там постійна інтенсивність була від того, що клали ФАБи, ще й корабельна артилерія, артилерія, реактивна артилерія, "сонцепьоки", фосфор, міни. Власне, купа усього. Постійно гинули цивільні, їх постійно ставили під удар. Це дуже-дуже сумно. Маріуполь це велетенська трагедія, дуже багато цивільних загинуло і маленьких дітей. Ми намагалися допомагати і медикаментами, і харчуванням, але всіх ти не можеш врятувати. Цивільних дуже багато...Наступне.
— Ти був у команді з "Пташкою", вона теж парамедик. Як Ви співпрацювали на "Азовсталі"? Які, можливо, випадки були?
— Так. Знімаю капелюха: "Пташка" мала досвід у заживленні ран, з якими я не мав справи, і вона показувала мені різні прийоми. Те, що робила вона, не робило багато чоловіків у нашій країні. Вона молода дівчина, яка стала парамедиком, ще й співала. Я навіть не знаю з чого почати, насправді. Одна з таких неприємних ситуацій, яка трапилася зі мною на "Азовсталі", у медицинському плані. У певний момент парамедиків стало дуже мало. І якщо спочатку я був як піхота, командиром відділення НГУшників, з БТР ще було пов'язане, то потім парамедиків стало менше, і мені сказали:"Все, ти парамедик, виконуй. Парамедики почали закінчуватися". І почали наш тримати, тобто нам приносили поранених, і ми з ними щось робили. І був Банк – це добра чуйна людина, у якої, якщо не помиляюся, була донька. Він не мав йти на одне завдання, грубо кажучи, але він вийшов, і потім вже його занесли. Вони поверталися, і дрон скинув ВОГ, а він йшов, якщо не помиляюся, на самому початку групи. Там деяких "посікло", а йому просто уламок залетів в аорту. Його приносять, і я починаю його розрізати, хочу підключити внутрішньовенний доступ. І "Пташка" каже: "Все". Коли ми його розрізали, за правилами треба розрізати одяг, повністю оглянути його, і він тоді вже не подавав ознак життя. І я готуюся, а "Пташка" каже: "Все". І оце та була "стіна".
— Як проходила реабілітація після цього всього цього? Чи допомагає вона відновитися після таких страшних подій?
— Я не поранений, зі мною все добре, мені супер сильно пощастило. Тому щодо реабілітації фізичної не скажу. Там парні займаються, роблять операцію. Психологічно все теж нормально. Мене відправили у Трускавець, я відпочив там, ходив по горах. Нормально загалом. Але я думаю, що нам як суспільству треба зрозуміти, що військовим потрібна психологічна реабілітація. Я розумію, що пів країни вже з ПТСР, і у кожного своє пекло. Але цивільним треба розуміти, що якщо у вашій родині є військовий, і він їздить на бойові задачі, він переживає цей стрес, треба читати брошури, як спілкуватися з такими людьми, як підштовхнути їх на реабілітацію. Бо у нашому суспільстві, на жаль, не прийнято йти до психолога. Я вважаю, що це пережиток пострадянського простору, коли пляшка горілки на столі – це психолог, а до психолога ходять тільки якісь "баби" і так далі. Хоча зараз у цьому плані стало краще. І зараз чоловіки не хочуть про щось говорити. І їхнім дружинам складно їх "розговорити", що врешті-решт вилазить боком для психіки і для фізичного здоров'я так само, адже все взаємопов'язано. Військовим хочу сказати: хлопці, якщо вам здається, що ви не травмовані психологічно, може, ви можете навіть сміятися над цим – чорний гумор рятує, я розумію – але не забувайте, що тіло все пам'ятає. І якби ви не хотіли, якими б сильними і жорсткими чоловіками ви не були, тіло все пам'ятає, і воно залишає сліди на вашій психіці та нервовій системі. Не соромтеся спілкуватися, говорити, ділитися. Бо якщо ви все це "закопаєте", нічого хорошого не станеться. Тому думайте про свій психологічний стан: якщо ви це "закопаєте" сьогодні, воно дуже невигідно "вилізе" для вас завтра, а нам завтра треба купу усього ще робити. А цивільним можу сказати: читайте брошурки, як поводитися із людьми, які пережили якісь такі події. Так ви можете врятувати чиєсь життя. Взагалі нам як суспільству треба провести дуже багато роботи над собою, в плані взаємовідносин, в плані політики. Моя суб'єктивна думка: росія – це країна-гопнік. А гопніки ніколи не нападають на тих, хто сильніший за них. Зрозуміло, що вони засліплені своєю величчю перемоги з оцими ста грамами, і вони самовпенені халамидники. Але у нашій країні дуже велику роль для всіх цих подій зіграла аполітичність цивільного населення. На жаль, політичними, тобто людьми, які плюс-мінус цікавилися політикою, щось говорили, критикували, були в основному військові. Було й свідоме цивільне населення, але його було надзвичайно мало, що зіграло величезну роль. І на жаль, багато людей змінили свою позицію щодо росії надто пізно. І за це розплатилися мої побратими, і вони зараз розплачуються за це у полоні або в могилах. Сподіваюся наше суспільство більше не зробить таких помилок, адже робило їх дуже багато разів. З 14-го року триває війна, країна не була готова до наступу. До того у нас теж були війни ще з "совком" та іншими формуваннями росії. Я сподіваюся, наше суспільство зміниться після усіх цих подій, сподіваюся, "Моя хата з краю – нічого не знаю" зникне з нашої лексики і це буде ганебною поведінкою, яку ми будемо засуджувати. Але не знаю, я сподіваюся, що наше суспільство змінилося і все це було не дарма. Бо якщо через якийсь проміжок часу після усіх цих подій, навіть... не навіть, а наша перемога настане. У сьогоденних обставинах пов'язаних із Заходом це просто питання часу, коли ми переможемо, але загине не мала кількість прекрасних гідних людей. І після цієї перемоги, я сподіваюся, знову не почнеться "яка різниця", "мистецтво поза політикою", "я поза політикою", "бізнес поза політикою" і так далі. Сподіваюся, цього не буде. Бо якщо цивільне населення знов обезціннить всі ці жертви, ну, я вже не знаю, тоді росія захопить владу точно, і буде у нас, як в Білорусі, нічого хорошого не буде.
— Питання щодо полку "Азов". Чим він відрізняється від інших формувань Збройних Сил України, і чи можна вважати його прообразом нової сучасної української армії?
— Я хотів би, щоб ми стали образом нової української армії. Я служив у ЗСУ. В ЗСУ служать гідні чоловіки, які професійно ставляться до своєї роботи і професії, але не всі. На жаль, одні служили, інші працювали. У полку "Азов" я зрозумів, що в цьому профілі можна працювати, а не служити. Служать строковикі в армії, вони щось роблять, а коли ти контрактник, ти маєш професійно ставитися до цього. Ти не можеш:"О, шоста година, я пішов додому". Ні, це ставлення неймовірно погано відобразилося на веденні наших бойових дій. Сподіваюся, що ми станемо справді прообразом у наступній еволюції нашої армії. Я поясню, як проходив мій робочий день. До обіду були заняття холощіння, тобто ми до автоматизму відточувати свої навички. По обіді у нас була лекція. Лекцій у нас було супер багато, я супер багато писав. Потім була ФІЗО і так далі. Тобто фізична форма бажано має бути ідеальна, ми постійно складали іспити з цього приводу. Кожні два тижні у нас був полігон. Зранку, умовно, стріляємо, відпрацьовуємо тактичні маневри чи якісь вправи на точність, на динаміку і так далі. Чи це, знову ж таки, була медицина чи типографія. По обіді лекції, а в кінці тижня на полігоні ми складаємо практичні та теоретичні екзамени, пишемо тести. На жаль, такого в нашій армії мало. І здебільшого ставляться до контракту військового як до служби: "Ой я на службі, нащо воно мені треба". Ми повністю віддавалися цьому. Ми віддавали свої гроші на екіпіровку, хороше західне екіпірування. Нас у цілому в полку речами забезпечували краще, ніж у ЗСУ, – це з мого суб'єктивного досвіду. Але ми все одно прагнули якоїсь нормальної форми, яка більш функціональною. Ми віддавали свої гроші на різне екіпірування, плитоносії, сумки. Все це доводилося до ідеалу. Власне, з'явилася субкультура. І таке ставлення до цієї роботи я ніде не бачив. Я знаю, що є ще прекрасні полки, підрозділи ССО і так далі. У нас є свої традиції. Можливо, ви бачили День мертвих. Кожні поховання полку "Азов" проходили так, що всі учасники були присутні на них. Факела, промова, клятва українського націоналіста. Це прекрасно. Найкращий час мого життя – це не дитинство, це час проведений у полку. Найкращі люди, яких я зустрічав, були в полку "Азов". Я ніщо не згадую з такою теплотою і радістю, як час проведений там, тому що знайшов справжніх друзів і загалом усвідомив себе як людину. Він у мені дуже багато хорошого відкрив: я за рік перебування там дуже змінився.
— Чи було щось, що вас тримало емоційно на плаву? Чи розуміли ви, що вся Україна молиться за вас, що ви не брошені та не залишені?
— Мене дуже підтримували мої друзі. Які б погані ситуації не відбувалися, все одно гумор впливає. І фотографія моєї сім'ї, яка завжди була зі мною. І у полоні вона була зі мною. І коли у мене хотіли забрати її, я кажу: "Будь ласка, не забирайте". Тобто гордість я... це фотографія моєї сім'ї і я намагався завжди її зберегти, і вийшов я з нею. Друзі та ненависть до противника. Я знаєте, що зрозумів, – зараз певним чином дивно прозвучить – любов, з моїх міркувань: я був у полоні та багато думав, це до біса сильна річ. Любов до своїх побратимів, до своєї справи. Коли ти любиш, що ти робиш, з ким ти це робиш, і заради чого ти це робиш, це дає неймовірних сил. Щодо того, що ми думали, що нас не кинули: нам було приємно дивитися мітинги, якщо хтось "доривався" до Інтернету. Те, що про нас не забули, було дуже приємно, але ми тоді були у негативному настрої. Мені, наприклад, досі дивно, коли кажуть: "Дякую". Мені перед самим повномасштабним вторгненням, не дивлячись на те, що вісім років триває війна, друг одного разу сказав: "Я від тебе відпишуся, мабуть, в Інстаграмі, ти постійно негатив публікуєш". А я просто надсилав фото звіту, хто сьогодні загинув, скільки людей загинуло за цей місяц, за цей рік і так далі. І мене дуже дратувала цивільна аполітична позиція, і що "війна – це все політика". Так, війна це продовження політики, без цього нікуди. Того у нас стільки проблем. Нас зробили аполітичними ще в "совку", і до тепер це все відбувається. Тому у нас стільки проблем у суспільстві в нашому місті, області, в нашій країні. Ми все це змінимо. Всі, хто зараз під час війни поводиться не гідно, я кажу про всілякі органи влади, ми ще теж до цього прийдемо. Нам спочатку треба вигнати зовнішнього ворога, а потім зайнятися внутрішнім. Це обов'язково відбудеться. До всіх все прийде.
— Чи не плануєте Ви писати?
— Ні, ха-ха, ні. Мені друг вчора сказав: "Ти не хочеш щось написати?". Я думав, як з метою якогось психологічного розвантаження написати. У мене, у багатьох моїх друзів історії цікавіші за мою, у них були більш динамічні події. Мені у цілому з друзями дуже пощастило, вони справжні герої. І багато героїв досі не є відомими. Я сподіваюся, колись я зможу більше про них розповісти. Я вам даю сто мільйонів відсотків, що ви собі не можете уявити, що таки ситуації могли відбуватися, і людина могла в таких ситуації так діяти. Про своїх друзів-героїв я можу розповідати годинами, бо завдяки ним я живий, без сумнівів.
— Могли б якийсь випадок такий розповісти?
— Це мій відділ НГУшників, які були на початку. Ті, хто закритий, можливо 200, а можливо ні. Так вийшло, що мені потрібно було взяти командування, я його взяв, і ми з ними довгий час перебували разом. Це були хороші хлопці. Але те, що ставлення до служби у них було, як до служби, а не як до роботи, вносило свої корективи у цю війну.
— Це перший день [повномасштабної] війни. Я перепрошую, я не пропагандую нікотин. Дуже хотілося б розповісти про тих, кого я закрив, бо це теж істинні герої, їм просто треба ставити пам'ятники, обвішувати їх медалями. Я не знаю, що треба зробити, аби хоча б трохи відплатити їм за те, що вони зробили. Згодом-згодом.
— Ось, це "Дерик". Коли його оточили, ми його вибивали звідти з іншим героєм, Янгом, він зараз вже повернувся на службу, його обміняли у перший раз. У нас був близький контакт із противником, ми через дім відстрелювалися. У нього з носу текла кров, його там постійно обстрілювали. Ми коли змогли його відбити у противника, то він ще намагався ще якось зрізати. Я ніколи не очікував, що він настільки лев. Розповідаю ситуацію: "Дерек" потрапляє у лікарню в Маріуполі, куди потім проривається противник. Після цього він вбиває одного з озброєних людей цеглою, будучи безозброєнним. Він всю ніч десь лежав, десь забився, бо противник ходить навколо нього. Потім вривається у дім до якогось чоловіка, одягає гражданський одяг. Він бородатий, обв'язався шарфом, у нього на шиї набитий шеврон "Азов" старого зразка. У підсумку прямує до наших позицій, його зустрічає противник по дорозі, він якось відговорюється від них, мовляв він за водою іде. Так приходить на позиції. У підсумку потім знов їде на бойові, знов у центр, де починається повне пекло. Там він отримує поранення у шию, сам про це каже, ще відстрілюється. Потім йому потрапляє в голову, він ще живий, його евакуюють. Тяжка з ним ситуація, розуміють, що треба його відправляти на "Азовсталь". Разом з ним відправляють людину, яку я поважаю, Олексія Мирного і Кутузова. Вони їдуть на "Азовсталь", щоб спробувати дати йому хоча би якийсь шанс на його евакуацію, бо тоді ще була повітряна евакуація — дуже складна, але була. Їдуть вони в машині, туди приземляється ФАБ: кузов згорає, Льоха Мирний згорає, "Дерек" згорає, але виживає. Його повністю обгорівшого привозять у "залізяку" і вже там він помирає. Тобто у людини було дуже сильне серце, він був дуже сміливим. Він тримав навколо себе противника велику кількість часу, поки ми з Янгом до нього підійшли. При всьому цьому він виглядав, як вікінг: однією рукою відстрілюється висококаліберним пулеметом, з іншої п'є енергетик. Така людина, що складно повірити, що такі взагалі були. А як виявилося, таких у моєму оточенні було багато. Так, істинний герой, шкода, що такі уходять. Істинний супер герой. "Марвел" – це ніщо. Звичайний, простий, усміхнений, який був просто справовід у моїй роті. Найзвичайніший справовід, який "покришив" величезну кількість росіян, які отак просто зайшли до нього, постучали, він вийшов і просто розстріляв. Потім почався бій, де його оточили, ми забігли до нього — нас теж оточили. Словом, було весело.
— Це Льоха Мирний. Я, на жаль, не можу знайти його фотографію. Це перший день, за день до того, як ми виїхали з нашої бази. Я ще усміхнений, щасливий, ще не знаю, що буде відбуватися далі. Обов'язково колись зможу знайти його фотографію. У мене дуже багато даних видалено, бо я свій телефон розламав на "Азовсталі", там було дуже багато всього.
— Це ми в аеропорту. Мої друзі ухвалюють різні важливі рішення замість генералів, майорів, високопоставлених і важливих людей, які потім кидають і залишають нас. І в підсумку "Редіс" сам бере на себе командування оборони Маріуполя, і достатньо ефективно, я сказав би. "Редіс" ухвалив рішення, яке, я вважаю, врятувало нашу країну. Неймовірно поважаю цю людину. Багато азовців готові загинути за "Редіса", бо він готовий загинути за всіх азовців. Це факт. Він так робив, і були прецеденти, коли він ризикував усім заради нас. Я таких ніде не зустрічав командирів, у ЗСУ точно, там, де я служив. Не хочу осквернити усіх офіцерів, бо я знаю, що зараз є величезна кількість молодих командирів, які намагаються щось зробити, і є велика кількість старих командирів, які заважають молодим щось робити. Наша система тільки почала змінюватися, через ці помилки, на жаль, є жертви. Але система змінюється вже з 14-го року. Я думаю, що в нашій країні все буде добре, якщо ми будемо більш свідомими громадянами і ходити на поховання своїх героїв як мінімум.
