Історій українських біженців все більше з моменту повномасштабного вторгнення. Їх поширюють усі можливі видання: друковані ЗМІ, телебачення, онлайн-ресурси, радіостанції. І, здавалося б, мета виїзду у кожного українця одна — безпека, але шлях до неї в усіх різний. Катерина Безлепкіна — корінна южненка. Тут вона народилася, працювала, будувала сім’ю. Доки в її плани не вмішалась війна. Як і в плани усіх громадян нашої держави. Повномасштабне вторгнення змусило жінку залишити рідне місто і евакуюватися за кордон. Про свій досвід Катерина розповіла в інтерв’ю журналістці Южне.City.
Фото: З особистого архіву героїні
— Яким Ви пам'ятаєте 24 лютого минулого року?
— Чоловік-військовий був у той день у наряді. Ранок почався з того, що я побачила купу смс від знайомих "Що каже твій чоловік?". Я не зрозуміла, що відбувається, тоді відкрила новини і побачила, що Україну обстріляли ракетами. Розбудила дітей, думала, що їм краще піти до школи. Зателефонувала чоловіку, він теж сказав, що їм краще не залишатися самим удома. Але у якійсь шкільній групі написали, щоб діти за можливості залишалися вдома. Я бігла на автобус, але не встигла дійти до нього, як мені зателефонували з роботи і сказали, щоб всі залишалися вдома. Цей день здався довжиною у місяць. Ми не знали, що робити, була паніка більше від новин, бо усюди були затори, вже з'являлася інформація, де "прилетіло" і які наслідки. До обіду муж наполіг, щоб ми виїхали у село, та й усюди казали, що краще їхати у приватний сектор. Ми зібрали собаку, котів і з родичами рушили в село.
— Як Ви ухвалили рішення виїхати закордон? Чи складно було залишити рідний дім і родину?
— Тиждень ми провели у селі. Там було складно через погані побутові умови: дім не житловий. Сильного психологічно тиску додавала інформація про спроби висадки десанту і можливість наступу з так званого Придністров'я. Мій чоловік був учасником бойових дій у 2014-2015 роках на Донбасі, він бачив, коли люди не можуть виїхати з-під обстрілів, і як військовий він розумів, що можуть відрізати Одеську область. Ми хотіли повернутися з села в Южне, але він наполягав на виїзді закордон, якщо є можливість: з Южного йшли евакуаційні автобуси, закордоном У нас є знайомі, які пропонували поселити у себе. Тому ухвалили рішення поїхати. Але рішення полягало в тому, що я відвезу дітей. Я вмовила 21-річну племінницю поїхати, щоб я могла на неї залишити неповнолітніх дітей, а сама мала повернутися, тому що я дуже боялася за чоловіка-військового і моя мама залишалася. Я не брала одягу з собою, навіть спідню білизну, бо в одну валізу довелося скласти максимально на двох дітей речей. Ми виїхали третім евакуаційним автобусом з Южного до Румунії, а далі власним ходом.
— Як Ви доїхали до Німеччини? Чи виникли складнощі на шляху?
— До Німеччини ми їхали три з половиною доби. Евакуаційним автобусом ми доїхали до українсько-румунського кордону, який перетнули на паромі по ріці. Усюди на кордонах були черги українців, всі бігли від війни. В Румунії нас зустрічали волонтери і розселяли. Виконком домовлявся про це заздалегідь, але вони трохи не розрахували з кількістю місць. Ми приїхали вночі в місто біля кордону, о третій ночі нас нагодували супом і розмістили в готелях. У першу чергу тих, хто з маленькими дітьми. У мене діти дорослі, тому ми отримали притулок у готелі, де був недороблений ремонт. Там було холодно, нам принесли обігрівач, але до ранку він так і не нагрів повітря в кімнаті. Не було ані ковдр, ані подушок, спали в одязі. Але ми спали буквально кілька годин: з третьої ночі до шостої ранку. Потім ми попередили всіх, що не будемо залишатися: ми цілеспрямовано їхали у Німеччину, бо знали, що нас там чекають. З Румунії до самого вечора теж не могли виїхати, бо евакуювалося багато людей. Усюди працювали волонтерські центри, що мене дуже здивувало, це було приємно. Вони намагалися усіма способами допомогти: їжею, засобами гігієни, за можливості були перекладачі. Навіть ці потяги були безкоштовні: ми їхали з Бухареста до Будапешту і не платили. Після ночі в Будапешті ми поїхали потягом до Берліну, де нас вже зустріли знайомі, у яких ми потім жили.
– Ви сказали, що не планували залишатися у Німеччині, але все-таки залишилися. Чому?
— Коли ми приїхали у Німеччину і зіткнулися з паперовою бюрократією, яка нам навіть і не снилася в Україні, ухвалили рішення, що я залишуся з дітьми тут. Бо, аби зареєструвати їх тут, треба було оформлювати опікунство й купу домовленостей, перекладати різні документи. Це виходило дорого і довго. Тут усе дуже довго, тут будь-який запис треба чекати кілька тижнів, а то й місяців.
— Чи складно біженцям знайти житло у Німеччині?
— У Німеччині складно все. У першу чергу, велика проблема – це мовний бар'єр. Без знань мови складно будь-що зробити. Не усюди розмовляють англійською, тому навіть володіння нею не завжди допоможе. Всі оголошення про оренду житла – німецькою. Знайти квартиру складно. Вже минув рік і досі є багато біженців з України, які живуть у таборах або у німецьких сім'ях і не можуть знайти житло. На скільки я знаю, це ще залежить від землі. Чим ближче до Польщі, до України, тим більше українців, тим складніше шукати житло. Чим далі в Німеччину, на захід, тим менше із цим проблем. Нам знайшли квартиру люди, до яких ми приїхали, у яких ми прожили 3 місяці. Ця жінка як перекладачка співпрацювала з волонтерами, бо вона сама з України і 20 років тут мешкає.
— Який статус Ви і Ваші діти маєте у Німеччині? Що він передбачає?
— Ми маємо захист за 24 параграфом відповідно до законодавства Німеччини. Це не є статусом біженця. Цей параграф раніше у Німеччині нікому не надавали: він був прописаний у законодавстві, але його почали використовувати тільки щодо українців. Він дає право на роботу, навчання, виїзд і в'їзд з країни. Ти просиш захист за 24 параграфом у міграційний службі, тобі його надають, і потім навіть на два роки надається посвідка на тимчасове проживання. Цей параграф надає увесь соціальний захист, як і звичайному німцю.
— Як зазвичай проходить Ваш день у Німеччині?
— Відповідно до законодавства Німеччини і всіх країн-членкинь ЄС діти зобов'язані відвідувати місцеву школу. Тому моя молодша донька навчається тут у школі, а син влітку закінчив її в Україні, він має документ про освіту, тому його звільнили від відвідування занять. Натомість він навчається на інтеграційних курсах німецької мови. Я відвідувала такі самі й нещодавно закінчила їх. Навіть ці курси нам оплачує держава. Через велику кількість біженців відкрилося дуже багато некваліфікованих мовних шкіл. Я записалася у школу поблизу, що відкрила набір, бо нікуди не можна було записатися. Німецьку нам викладали єгиптяни, заняття відбувалися спочатку в церкві, потім – у домі культури, підручники не дуже якісні. Мова складна саме у вимові й розумінні того, що ти чуєш.
— Як звичайні німці ставляться до біженців з України і російсько-української війни?
— Німці дуже добре ставляться до українців. Загалом у них після Другої світової війни залишилося почуття провини, що не має бути війни і ніхто нікого не має ображати. По-перше, на рівні держави надається велика підтримка й соціальний захист. І жодних випадків не чула про погане ставлення німців до українців. Хіба що про випадки негативного ставлення до українців я неодноразово чула від дітей у школі, але думаю, це можна списати на вік. Щодо ставлення до російсько-української війни: вони дивляться новини й вірять їм, тобто притримуються європейської політики допомоги Україні. Дуже багато німців виходять на мітинги на підтримку України. В Берліні на акціях ми багато чули, що серед натовпу були німці, зокрема на демонстрації до річниці повномасштабного вторгнення. От щодо ставлення до російсько-української війни ще є таке, що у доньки в школі вони це називають конфліктом, а не саме війною.
— Які основні відмінності Ви помітили у стилі життя в Україні та Німеччині? Чи було щось, що Вас особливо вразило?
— Відмінностей багато насправді. Якщо говорити про побут, німці мало готують їсти. У них в магазинах продають дуже багато напівфабрикатів, ще й уся ця їжа не смачна. Багато українців, які жили в німецьких сім'ях, розповідають, що навіть те, що вони готують самі, з нашею кухнею не зрівняти. Другий момент, це те, що магазини не працюють щонеділі. Це жахливий мінус, до якого я за рік не можу звикнути. Але плюс у цьому в тому, що люди нічим не зайняті та виходять на вулиці цілими сім'ями.
З того, що мені подобається, це ставлення до тварин. У них немає заборони на вхід з собакою будь то банк чи магазин. З собаками ходять на повідку усюди. Цікавий факт, що більшість собак – не породисті. Тобто німці не женуться за якимись супер-дорогими породами, дуже багато собак звичайні безпородисті. Зовсім немає безпритульних тварин.
Ще одна відмінність: німці всі, мабуть, від народження і до смерті їздять на велосипедах. Усюди є паркувальні місця для них, усюди є велодоріжки. До того ж приємно була здивована, коли зрозуміла, що навіть між селами уздовж траси є окремо велодоріжка. Навіть у транспорт вони купують окремий квиток для велосипеду. І ще з того, що нас здивувало: тут усі установи тримають з тобою зв'язок завдяки паперовим листам. Якщо ми вже давно забули, що це таке, то у Німеччині тобі банк може заблокувати картку, якщо ти змінив адресу і не відповів на надісланий лист. Тут дуже поширені штрафи. Наприклад, якщо дитина понад три дні не була в школі без записки від лікаря, секретаріат має право подати на штраф, і штраф цей виходить 2500 євро. За проїзд без квитка у транспорті – 60 євро. Штрафи тут великі й вони працюють. Бо якщо ти їх не сплатиш, тобі заблокують рахунок.
— Чи вдалося Вам відвідати Україну після переїзду?
— Якщо посвідчення на тимчасове/постійне проживання немає, ти не можеш заїжджати до країн ЄС після використання 150 днів безвізового режиму. Ми їх використали, а це посвідчення чекали довго, і тому як тільки його отримали – одразу поїхали в Україну на два тижні. За домом дуже сумували. Плюс усі ці новини й переживання за рідних – це дуже складно морально. Усі українці, з якими я тут розмовляла, що також бігли від війни, ділилися, що охоплює журба. Деякі таки повертаються додому. Зв'язок із рідними підтримуємо щодня завдяки телефонним розмовам. Щастя, що існує Інтернет.
— Чи зустрічалися Ви із засудженням через переїзд?
До пригніченого й тяжкого психологічного стану додавалося ще й те, що з боку знайомих, які залишилися в Україні, навіть з боку близьких друзів, чули такі фрази, що виїхати з України під час війни – це мало не зрада. Кожен зробив вибір, я думаю, сам, і ніхто немає нікого засуджувати. Але, на жаль, і з цим зіткуналися, що мене дуже здивувало, навіть від людей, від яких не очікували.
— Про що Ви радите зазделегідь подбати українцям, які збираються виїхати у Німеччину?
— Наскільки мені відомо, зараз не всі землі – це тут як у нас області – приймають біженців з України. Тобто міграційні служби у деяких землях вже закрили реєстрацію. Зараз вже є багато джерел інформації про деталі. Тому варто дізнатися, яка земля приймає біженців, як проходить реєстрація, і який там є волонтерський центр.
