Початок широкомасштабного вторгнення Юна Олейник зустріла разом з чотирирічним сином вдома, в Херсоні. Чоловік в той час вже захищав країну від російських окупантів на Сході та розбудив її телефонним дзвінком. Хто ж знав, що вже через якийсь час Херсон буде окупований, а евакуюватися до Одещини вдасться лише з четвертої спроби.
Про страхи та переживання, нестачу їжі та розстріляні колони з людьми, Юна розповіла ексклюзивно для Южне.City.
Повномасштабне вторгнення почалося для неї близько п'ятої години зі дзвінка чоловіка.Телефонував він настирливо, жінка відхиляла виклики.
«Нам рано було вставати до дитячого садочка з сином і ми, зрозуміло, спали. Він дзвонив і дзвонив. Я підняла трубку і його слова мене сполохали. Він сказав, що почалася війна і там, і тут, на підконтрольній Україні території. А також,що ми повинні збирати речі та чекати його подальших вказівок», — пригадує Юна.
Далі вона не знала, що і робити. Зателефонувала у садочок, описала ситуацію: мовляв, тут чоловік подзвонив, сказав, що війна, не прийдемо. Поспіхом почали бігати по дому, збирати речі. А живуть вони територіально так, що позаду – Чорнобаївка. І тут почали бомбити цю Чорнобаївку. За вікном летять ракети. Вибухи. Вікна дрижать… Задля безпеки спустились у підвал. Сиділи і взагалі не розуміли, що робити, як діяти. Чоловік дзвонить – у нього взагалі там, в Луганську, дуже страшно…Отак сиділи в окупації десь півтора місяці.
Окупований Херсон
За словами Юни, світло, газ – все було. З продуктами були проблеми. Тому що люди почали масово бігти до магазинів, скупляти абсолютно все,що стояло. Всім все треба було. Боялисяневідомості в подальшому, а особливо – голоду, залишитися без їжі. Були порожні полиці.
Власникам магазинів вдавалося якось виїжджати на бази, закуповувати і привозити деякі продукти. Люди разом – хтось чимось ділився, хтось десь щось дістав – намагалися допомагати одне одному.
«У нас в Херсоні куряча ферма була. І птиця там просто помирала від голоду. Нам привозили цих дохлих курей і роздавали. І завод у нас був, де виготовляли йогурти. Їх теж привозили і безкоштовно роздавали – спочатку малозабезпеченим, потім і пенсіонерам, і дітям. Хтось щось допомагав за гроші, щось давали безкоштовно. З водою теж були проблеми, її не возили, бензину не було…», — розповідає жінка.
Люди в підвалах під час повітряних тривогФото: УкрІнформ
Зв'язок був нормальний. Перше, що у них зникло, – телебачення, коли російські військаувійшли в Херсон. Почали російські каналикрутити. Добре, що був інтернет. Тобто бабусі-дідусі дивились телевізор, вони ж мали можливість читати новини в інтернеті і знали, що відбувається взагалі в Україні.
Чоловік Юни почав наполягати на виїзді…Він не міг пережити, що його родина перебуває в окупації. Було вже нестерпно, коли під Херсоном в селищі міського типу росіяни вже їздили.
«Ми дуже боялися, аби вони не прийшли, бо в мене в домі була військова форма чоловіка, в тому числі. А вони шукали такі сім’ї військовослужбовців, бо мали списки. Тому для нас було дуже небезпечно перебувати вдома», — зі страхом пригадує Юна.
Збиралися виїжджати вони чотири рази, поки не вийшло. Спочатку люди виїжджали з Херсону прямо таки масово, знайомі теж. Вона повинна була їхати зі одними з них. Але в її мама почала панікувати. І вона якось застопорила Юну, хоча вони вже з речами стояли готові і мама раптовопочала панікувати, їй страшно було, бо говорили різне: і колони розстрілюють, і все.. І виходить, не виїхали.
«Я відмовилась, я не змогла, мама не змогла. Ми ридали сиділи і взагалі не розуміли, куди, що і як ми їдемо», — каже Юна.
Вдруге вирішили – все, ми їдемо. З перевізником. Перевізник раз не приїхав, вдруге. Щось не вийшло. В підсумку розстріляли цього перевізника разом з людьми. І потім ми вже через знайомих виїхали: виїжджав заступник мера і вони з ним разом у машині. О 5 ранку виїхали з Херсону і в дві години дня були вже в Одесі.
Розстріляні колони з людьми в ХерсоніФото: Ліга Нет
А в Южне ми потрапили неочікувано.Орендували квартиру в Одесі у сім’ї пенсіонерів. Вони питали, чому Юна з рідними виїхали з Херсону, якщо там все нормально і нічого не відбувається. А ще ходили під вікнами, заглядали постійно, не дозволяли багато користуватися пральною машинкою, казали, що багато білизни сушиться. Було літо, спека, маленька дитина. Загалом, довелося шукати інше житло. Коштів багато не було, бо всім потрібно заплатити велику суму відразу. Тому коли запропонували місто Южне, херсонці, можна сказати, переїхали люди по фінансах.
Місто для них виявилося дуже класним, ніби закордонним. Чисто, довколо порядок, у кожному дворі дитячі майданчики. Дуже хороше місто.
«Я, звісно, в усій Україні не була, але тут супер. І море поруч, можна десь вийти на прогулянку», — зазначає переселенка з Херсону.
Після перемоги плани у Юни, як і в більшості українців: повернутися додому. Припускає, що буде ридати, коли зустрічатиме своїх родичів. «Хочеться просто цілувати землю там, у нас вдома, просто радіти, що ми взагалі вижили. Бо, якщо чесно, ми вже з чоловіком прощалися, що я його не побачу, а він нас. Дитина не розуміє, що відбувається. Ми півроку не бачилися. Син постійно плакав за татом, не розумів, чому він не приїжджає. Я йому пояснювала, а він не розумів, бо маленький.
Він досі каже: «Мама, поїдемо в Україну!» Він думає, що Україна – це там, де ми живемо, в Херсоні. Для нього це так. Слава Богу, що все в нас вдалося. Вижили. І слава Богу, що вдома всі живі-здорові, що ми повернемося, збиратися, відзначатиперемогу», — зазначає жінка.
Її бажання після війни таке: Аби люди дійсно з'єднались в єдине, не так, щоб кожен за себе, а щоб кожен переймався іншим. Я не знаю, чи можна таке казати, але Західна Україна нас не розуміє геть, також родичі, які за кордоном… Вони цього не бачили, не переживали ті емоції, що і ми.
Хочеться, щоб кожен розумів, підтримував одне одного, щоб країна стала справді єдиною, щоб люди були всі разом. Хочеться світлого майбутнього, миру, добра, любові, поваги для кожної людини. Щоб країна розвивалася.
Гуманітарна допомога жителям ЮжногоФото: Місце Надії
Допомога переселенцям під час війни в Южному
З початку широкомасштабного вторгнення росії на територію України, близько 30 людей заїжджало в Южне щодня. Більшість із них йшло “транзитом” - в інші області і закордон, але частина реєструвалися як переселенці і залишалися. Юна з сім’єю – одна з тих, хто залишилися в Южному і облаштувалися до закінчення війни.
Як розповідає керівник волонтерського штабу Ілля Юрченко, вони створили реєстр людей, які готові взяти в свої квартири внутрішньо-переміщених осіб безкоштовно чи за символічну плату або ж за оплату комунальних послуг.
«Також були створені та обладнані об'єкти соціальної інфраструктури, де ми приймали всіх впо. На жаль, спочатку ці місця були не готові прийняти людей, оскільки це були холодні спортивні зали з матами. Але нам вдалося завдяки власним зв'язкам знайти ліжка з бази відпочинкусела Коблево, а також матраци, подушки, постільну білизну, гуманітарну допомогу і розселити людей з Херсонської області», - ділиться Ілля Юрченко.
Також у нас було одне контактне “вікно”, куди ми направляли переселенців. Там вони отримували “гуманітарку”, а також їм давали конкретну адресу, де їх чекали для поселення. Звичайно, для цього працювала окрема людина, яка вела цей процес - куди заселили, звідки виїхали. Також ми підготували другий загальний пункт прийому людей, все обладнано для мам із дітьми.
«Також в нас в Южному є група соціальної взаємодопомоги для внутрішньо-переміщених осіб, де їм надається кваліфікованим спеціалістом психологічна підтримка», - пояснює Ілля Юрченко.
Про штаб волонтерів
У волонтерському штабі Южного, куратором якого є громадський діяч Ілля Юрченко, є 18 різних напрямків, за кожним з яких закріплена конкретна людина.
Штаб було зібрано буквально з першого дня війни. Він підтримує ВПО, але не тільки.
Серед основних напрямків діяльності:
- допомога теробороні та армії
- розселення наших співгромадян із гарячих точок України та гуманітарна допомога для них;
- закупівля ліків;
- міжнародні зв'язки;
співпраця з бізнесом і владою;
- взаємодія з військовими на блокпостах довкола громади;
- допомога тим, хто опинився у складних життєвих ситуаціях (наприклад, наші люди зараз забезпечують гаряче харчування для тих, хто приїжджає на залізничний вокзал в Одесу, а також адресно розвозять гуманітарку);
- організація роботи складу з відповідним обліком;
- плетіння сіток;
- навчання з надання першої домедичної допомоги;
- цех з пошиття розвантажувальних жилетів і плитоносок для військових;
- забезпечення харчуванням військових і вимушених переселенців;
- група, яка збирає адресні запити від людей по гуманітарці;
- зв'язок із обласним волонтерським штабом;
- інформаційна робота.
«Ми приймаємо усі запити людей, особливо що стосується різноманітних зборів для військових. Вокремих випадках просимо підтверджуючого листа за підписом командира бригади. Є визначені люди, які можуть звертатися до мене, як керівника штабу від імені бригади, - розповідає виданню Ілля Юрченко. -
Звісно, усю інформацію, особливо по дороговартісних закупівлях, ми ретельно перевіряємо - чи справді є така потреба і наскільки вона нагальна»
Деякі закупівлі, каже керівник штабу, це справжніспецоперації. Наприклад, пошук спеціального обладнання для потреб військових чи перевезення біженця на інвалідному кріслі.
«Маємо уже власні склади не тільки в Україні, а й в Польщі. Зараз для мене та колег є вже майже звичною справою координувати закупівлі та логістику по усій нашій державі та за кордоном», -каже Ілля Юрченко.
