З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну до Южненської територіальної громади переселилось 3 860 внутрішньо переміщених осіб, майже 2 000 - це дорослі люди працездатного віку. Одна з них - майстер манікюру Аліна Саніна, яка подолала шлях від окупованих Бердянська і Енергодара до Запоріжжя. Потім на кілька місяців виїхала в Іспанію, але повернулась до чоловіка-військового.
Про волонтерство в Енергодарі, за яке вигребла купу хейту, вимушену еміграцію до Іспанії, а також те, як приймало Южне, Аліна розповіла редакції “Южне.City”.
“Надворі війна, хто ж тебе нагодує?”
“Родом я з-під Херсона, але до початку повномасштабного вторгнення вже півроку проживала в Бердянську. Мій чоловік - військовий і я переїхала ближче до місця його служби. 23-го увечері чоловік приїхав додому і ми зустріли момент початку великої війни разом.
Ми прокинулись від того, що подзвонила його бабуся, яка живе під Херсоном. Розповіла про перші вибухи. Не хотілося в це вірити, але вже за кілька хвилин чоловік отримав дзвінок, що є перші вибухи і в Бердянську, йому сказали, що треба збиратись.
Все було як в тумані. 10 секунд - і я вже вдягнена. В сумці - документи, якась там пара штанів, светр, шкарпетки - вкинула перше, що побачила. Чітко пам’ятаю, що я йому наклала відбивних, котлет, різної їжі. Думала -“війна, а хто ж тебе нагодує?”
Мені вдалось виїхати з міста разом з чоловіком. Зять уже чекав на пропускному пункті у Василівці, звідти ми перемістилися в Енергодар. Чомусь були впевнені, що там буде спокійніше. Там жила моя сестра, мама, племінник. Ніхто й не здогадувався, що місто майже одразу окупують.
“Кому війна, а кому мать родна”
Енергодар довго не брали, бо звичайні люди не пускали росіян, але день початку окупації я пам’ятаю, наче це було вчора. Племіннику на той момент було 2,5 роки, але він якось відчував початок обстрілів, за кілька хвилин “до” просто брав за руку вів на цокольний поверх… Тоді ми почали задумуватись про виїзд - але вже не було такої можливості.
Це фото 24 лютого, увечері, енергодарське небо, бо тоді я не могла зрозуміти: як небо може бути таким мирним, коли навкруги відбувається все це. Нажаль, єдине фото з Енергодару, ми ретельно чистили телефони перед виїздом.
Перше, з чим ми почали стикатися в окупації - нема що їсти. Наша мама постояла 4 години в черзі за буханкою хліба. В Енергодарі на той момент були 3 маленьких пекарні, з яких раз на 3 години виносили з десяток буханок.
Оскільки мій зять родом з села за 60 км від Енергодару і власник ферми, то організував пекарню у себе. І перше, чим ми з сестрою почали займатись, щоб “не поїхати дахом” - це розвантажувати хліб.
Йогоми продавали за собівартістю - 12 гривень. Такої ціни не було і до війни. Пам’ятаю - мінус 4, ці буханки замерзають, ти об них збиваєш руки, а поряд жіночки нас обговорювали “кому війна, а кому мать родна”.
Ми собі щодня казали, що воно нам не треба. Що собі ми привеземо. І через день знову йшли на пекарню мого брати в селі і везли хліб в Енергодар. Бо шкода було людей. Я, до речі, на днях зустрічала жінку, клієнтку з Малої Лепетихи, це поруч з Первомаївкою, розговорилися хто і звідки, і вона мені сказала: “О, так вся округа жила вашим хлібом”. Приємно, що ми змогли чимось допомогти людям, хоча часто в тих чергах люди й самі билися, і нас ледь не били.
мій феєричний манікюр в ті дні
Енергодар взагалі багате місто, там у людей завжди все було добре, тож війна та голод стали справжнім шоком.
Думаю, ми цим хлібом врятували кілька тисяч мешканців міста.
“Краще дивитись на наше море через колючий дріт, ніж купатися в іспанському”
В Енергодарі ми місяцями сиділи без зв’язку, не знали, що відбувається і чи взагалі звільнять місто. Потім почалися перевірки паспортів, викрадення і тортури над людьми, ми зрозуміли, що далі там лишатися не можна.
Варіантів було два - або ти робиш коло, як багато хто з лівого берега - Крим, Краснодарський край, Європа, а вже потім Україна, або ж - пропускний пункт Василівка.
Цей пункт, яким я і виїжджала до Енергодару, за кілька місяців змінився до невпізнаваності. Риночок, де я ще 24 лютого зранку встигла випити каву, просто перестав існувати.
Там і нині така ситуація - можна стояти тиждень і більше. Але нам дуже пощастило: приїхали рано-вранці і виїхали за один день. О восьмій вечора були уже в Запоріжжі.
Я пам’ятаю паніку моєї сестри на цьому пункті під час прильотів, і як я безстрашно говорила: “Коли під тобою просто вібрує земля - нічого страшного. Це кілометрів 30 від нас”.
У Запоріжжі чоловік зняв мені квартиру, але одразу ж попередив: “Поприбираєш на балконі, бо два дні тому поруч був прильот. То в тебе зараз скла нема”.
Отак виглядала людина, що провела кілька днів в дорозі, після побачення з чоловіком в Запоріжжі, знову ж таки тільки селфі, бо галерею ретельно перевіряєм
Моя родина, сестра, племінник, мама виїхали в Іспанію в кінці травня. Я поїхала за ними після того, як в мій район в Запоріжжі, було за короткий час три прильоти.
Аліна з чоловіком
Але в Іспанії пробула всього 1,5 місяця. За кордоном було значно важче і тривожніше, ніж тут. Мене не радували ні сонце, ні пляжі. Коли в Аліканте до Дня Незалежності України одночасно відбувались два концерти в підтримку нашої держави, я наплакалась і вирішила їхати додому. Пам’ятаю, як в Тернополі застала сильна злива, і водій просто віддав мені свою куртку. Я так поспішала в Україну, що навіть про погоду не подумала.
Моя сусідка в автобусі, яка вже багато років живе в Іспанії, щиро дивувалась тому, що я повертаюсь - каже: “Як це не сподобалося? А на пляжі ти їздила?” На що я відповіла, що мені краще дивитись на Чорне море через колючий дріт, ніж купатися в Середземному.
Чоловік в той час лікувався під Южним і буквально з першого погляду закохався в це місто. Сказав, що це “один великий санаторій” і ми маємо тут жити. Я погодилась, знайшли квартиру, і я вже вкотре за цих півтора роки почала адаптуватися до нового життя.
“Глянь скільки цих біженців. І чого вони всі приперлися?”
В Южному я одразу почала шукати роботу. За освітою я вчитель молодших класів, але з 18-ти (тобто вже 4 роки) працюю майстром манікюру, зареєстрована як ФОП, плачу податки. Тож перше, на що звернула увагу - це оголошення на дверях маленького салону про те, що вони шукають майстра.
Я підійшла за всіма параметрами, але довго пропрацювати не вдалося через постійні відключення світла. Розглядала різні варіанти - від купівлігенератора і аж до підстанції, вже прораховувала бюджет. Але в цей момент мене запросили в інший, великий салон, який мав власні генератори.
Так я знайшла колектив, у якому із задоволенням працюю вже півроку.
В колективі мене одразу прийняли, бо там майже всі - переселенці. Хтось приїхав з Миколаєва, хтось - з Херсона, хтось із Запоріжжя. Серед клієнтів теж в основному зустрічаю людей доброзичливих, які описують переваги Южного і вмовляють мене залишитися. Але є й такі, що налаштовані вороже. Якось дві жінки коло мене голосно обговорювали переселенців - мовляв,скільки вже цих біженців тут, чого воно всі приперлися. Я підійшла і сказала “Тому що таке гарне місто. Чому б і не припертися?”
Я не дуже розумію цих людей. Переселенці - це “свіжа кров”, і ми ж не забираємо їхню роботу чи їхній хліб. Ми тут працюємо, платимо податки, щось купуємо у місцевого бізнес. Так само розвиваємо і покращуємо це місто, як і умовні “місцеві”.
Ми з чоловіком плануємо залишатися в Южному. Можливо, в подальшому відкрию тут власний манікюрний салон.
Місто нам подобається, і ми готові зробити його своїм новим домом.
Як стверджує керівник Южненського відділу Одеської філії Одеського обласного центру зайнятості Ірина Черепащук, з 24 лютого 2022 року до спеціалістів центру звернулися 260 осіб. 100 з них - уже знайшли роботу на підприємствах і в установах міста.
-
10 пошукачів роботи пройшли навчання в Одеському обласному центрі зайнятості за рахунок коштів Фонду страхування на випадок безробіття. Це ті, які вчилися на продавців і кухарів, - коментує Ірина Черепащук. - Людей, які звертаються в пошуку роботи, ми регулярно направляємо на ярмарки вакансій. Найближчий, до речі, відбудеться в Одесі вже 25 травня. З роботодавців від Южного там будуть представники комунального некомерційного закладу Южненська міська лікарня, КП “Олімп”, ТОВ “Дельта Вілмар Україна”, ТОВ “Олсідз”, ТОВ “ТІС”.
Кого шукають роботодавці?
За інформацією Державної служби зайнятості, на 10 травня на “Єдиному порталі вакансій” зареєстровано 36 000 заявок.
Найбільш затребувані кваліфіковані робітники з інструментом (швачка, електромонтер, слюсар-ремонтник, слюсар-сантехнік, електрогазозварювальник, пекар, слюсар-електрик).
Представники цих професій можуть розраховувати на доволі високі зарплати.
Так, ливарник металів і сплавів може заробляти до 70 000 гривень в місяць, слюсар-інструментальник - до 60 000, коваль на молотах і пресах, слюсар-електрик з ремонту та обслуговування вантажопідіймальних машин і кранів та водій - до 50 000.
