За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну за кордон виїхали понад 8 мільйонів українців. Більшість біженців і досі залишаються в країнах ЄС, шукають роботу або вже десь працюють. У 2022 році українці збільшили ринок праці ЄС на 0,5−0,6%, а в окремих країнах — Польщі, Естонії, Чехії - зростання сягнуло 2%.
Переважна частина внутрішньо-переміщених осіб — жінки. Більшість із них не знають мови країни, до якої приїхали, не мають коріння чи близьких родичів і ніколи там не працювали.
Інтернет-видання Южне.City поспілкувалося з трьома різними жінками, які виїхали до інших країн задля безпеки. Наскільки різняться їхні історії, якщо ціль одна — безпечне життя? Чи реально реалізувати себе в іншій країні? Як саме приймають іноземців та надають їм можливість працювати? Кореспонденти Южне.City розбиралися.
З журналістики в дизайнери
Анастасія Кашоїд родом з Умані. Там здобула вищу освіту за педагогічною спеціальністю. Втім, працювати дівчина почала з другого курсу. Обрала для себе професію за творчими здібностями — відштовхувалася від своїх вмінь.
За кілька років вона пройшла шлях від працівника штатної газети до ведучої кількох програм на місцевому телеканалі. Але “зірковий час” тривав недовго. 24 лютого 2022 року зруйнувало всі плани цілеспрямованої Насті. Вона ще працювала кілька місяців в журналістиці, але згодом вирішила виїхати за кордон.
“Попри складну ситуацію в країні, постійний моніторинг новин (від яких не хочеться посміхатися, зрозуміло), висвітлення їх же на телеканалі — підливали масла у вогонь і розмови про виїзд. Робота з новинами підсилювала бажання виїхати. Я хотіла залишитися, бо дорогі мені люди саме тут, але й розуміла - все це не жарти, тому потрібно дбати про безпеку”, — пригадує героїня.
У другій половині березня вона вже була в Чехії, у Празі. Дісталася туди без проблем. Говорить, що до кордону з Польщею добралася транспортом, далі перетнула кордон пішки самостійно. Все виявилося набагато простіше, ніж вона собі уявляла.
Із житлом на місці Анастасії допомогти далекі родичі, хоча й спілкувалася з ними до цього рідко.
“До війни спілкувалися з ними час від часу. Але, як показує практика, саме в таких складних ситуаціях люди і відшукують одне одного. Вони радо мене прийняли, допомогли”, — розповідає Настя.
Знайти роботу для неї було нескладно. Розповідає, що для українців є кілька варіантів: питати знайомих і паралельно моніторити соцмережі в пошуках оголошення, стати на облік у відповідному відділі, або, як зробила сама Анастасія, – зайти на чеські сайти пошуку роботи і самостійно випробовувати удачу.
Прага. Парад вишиванок
Статистика щодо освіти та фаховості, безумовно, вражає. За інформацією професору. Бухарестського університету Дарії Крісті, яку опублікувало видання «Українська правда. Життя», наші біженці дуже добре освічені – 53%, 45% і 64% їх у Польщі, Чехії й Румунії відповідно мають повну вищу освіту. Близько третини біженців у кожній країні є висококваліфікованими спеціалістами, вчителями та працівниками освіти.
“Я чеської мови не знала, та врятувало мене знання англійської. Буквально через місяць активного пошуку натрапила на вакансію контент-спеціаліста. Співбесіда, тестове завдання, з десяток імейлів поштою, — і от уже півроку як працюю графічним дизайнером в чеській правовій службі. До речі, в Чехії деякі компанії біля вакансії ставлять спеціальні позначки у вигляді українського прапорця. Тобто готові розглядати кандидатів з України”, — розповідає Анастасія Кашоїд.
Настя зазначає, що освоїтися та отримати хорошу роботу їй допомогли саме знання англійської мови, журналістика та хист до малювання.
Ставлення до українців в Чехії:
“У місті скрізь ознаки значної підтримки для українців. Безкоштовні курси, відвідування спортзалу, басейну (просто з українським паспортом). Також є допомога дітям, їх беруть до школи, організовують навчальний процес. Люди налаштовані добре.
За час перебування в Чехії жодного разу не відчула ніякого дискомфорту. Українську, до речі, тут розуміють більш-менш. Це мабуть просто на рівні історичного коріння формування мов, знайомі фрази допомагають порозумітися з співрозмовником”.
Б‘юті-індустрія & офіціант?
За даними finance.ua найбільше українців за кордоном сьогодні працюють у сфері громадського харчування та у готельному бізнесі. 47% всіх українців, які вже працевлаштувалися за кордоном, пішли працювати на посади значно нижчого рівня, ніж вони працювали в Україні. Насамперед це пов’язано з мовним барʼєром та відсутністю відповідних вакансій.
21-річна Вікторія Маломуж родом з Черкас. Чотири роки дівчина працювала візажистом і пройшла кар’єрний шлях від «домашнього» салону краси до власного професійного кабінету, який був надзвичайно популярним серед місцевих.
Після початку повномасштабного вторгнення Вікторія разом зі своєю мамою та сестрою вирішила виїхати за кордон. Вона, на відміну від попередньої героїні Анастасії, зовсім не мала знайомих в інших країнах. Тому поїхала“куди карта ляже”.
“Я запитала на своїй сторінці у соціальній мережі, чи хтось їхатиме зараз за кордон (будь-куди) і пішла збирати речі. Через 10 хвилин мені зателефонувала знайома і сказала, що виїжджає зараз та може взяти з собою мене, мою маму та молодшу сестру”, — розповідає Віка.
Дорогою, яка тривала чотири дні, вони вагались між Німеччиною і Польщею. Кожного дня змінювали рішення. Щоночі зупинялись в готелях, бо всім був потрібен відпочинок. У Словаччині вони пересіли з машини на перший потяг, який трапився. Він прямував до Німеччини.
Оговтавшись від переїзду, знайшовши житло, дівчина вирішила не сидіти без діла. Почала шукати роботу. На сайті з вакансіями пропозицій за спеціальністю не було, мови не знала, тож вирішила знайти бодай щось.
Так Віка натрапила на вакансію офіціантки у місцевому закладі.
Згодом пройшла співбесіду і почала працювати. Паралельно ж проходила курси німецької.
Перекваліфікуватися з візажисти на офіціантку було складно, це тиснуло психологічно. Дівчина мала навіть емоційну нестабільність, і могла почати плакати в будь-яку хвилину. З іншого боку, ці труднощі сформували у ній стержень та допомогли знайти знайомих. Спілкування з ними сприяло й вивченню німецької.
Прапори України повсюди
Ставлення до українців в Німеччині:
«У Німеччині дуже підтримують українців, постійно турбуються та співчувають. По місту можна бачити різні банери, плакати, вивіски на знак підтримки. Відвідувачі закладу також підтримували, коли дізнавалися, що я з України. Дівчинка намалювала мені навіть малюнок з патріотичною символікою на знак підтримки. Я лишила його собі на згадку».
Крізь терни до зірок
На початку 2023 року у Польщі проживало 2,3 мільйона українців, 65% з них були працевлаштованими, а 24% перебували у пошуку.
У країні відкрито багато вакансій, які потребують фізичної праці. Саме на таку роботу влаштовується більшість українців — це робота на складах, виробництві, на будівництві або у готельно-ресторанному секторі.
Історія Аліни Копійко з Черкас переплітається з двома попередніми. Вона, як і Анастасія — журналістка, яка перепрофілювалася за кордоном. Як і Вікторія, спочатку працювала там офіціанткою. Однак на відміну від неї працювати у сфері обслуговування дівчина не змогла.
24 лютого, як і в усіх українців, плани Аліни пішли шкереберть. Згодом, вона вирішила виїхати в Польщу.
По приїзді в Кошалін вона кілька тижнів намагалася знайти собі якесь заняття, аби відволіктися від професійної звички — постійного моніторингу та перевірки новин. Йога, спорт, мовні курси — дівчина перебирала всілякі хобі. Згодом вирішила знайти роботу за спеціальністю. Звичайно, це було марним, адже журналіст повинен досконало володіти мовою, хоча б розмовною. Саме тому Аліна влаштувалася у кафе швидкого харчування. Це був не найкращий її досвід. Більше того, таку роботу вона називає «брудною».
У географічному центрі України
«Я пройшла шлях внутрішніх бурь, переживань та власних докорів щодо того хто я і що маю тут робити, період на «брудній» роботі. Посуд, замовлення, голодні клієнти — це все не про мене. Все ж я не можу себе змусити працювати в місці, де я не відчуваю себе у «своїй тарілці», — розповідає Аліна.
Тож робота її більше виснажувала, а не надихала. Аліна звільнилася, почала займатися фотозйомками для близьких та знайомих. Згодом у неї з’явилися перші клієнти. Говорить, що спочатку було складно зорієнтувати їх через мовний бар‘єр, особливо у парній фотосесії - коли хочеш сказати, що необхідно зробити у цьому кадрі, аби він був вдалим. Доводилося навіть показувати самій спочатку, щоб за нею просто повторювали.
Ще через деякий час їй допомогло «сарафанне радіо». Вона отримала комерційну пропозицію від власника бізнесу стати смм-спеціалістом, аби просувати справу у соціальних мережах.
«Зараз я займаюся улюбленою справою — створюю контент, співпрацюю з власниками бізнесів для просування їх в соціальних мережах. Тому, незважаючи на складнощі, які тут довелося пережити, я прийшла до того, що запалює мене зсередини і нагадує, як сильно я люблю своє життя», — коментує Аліна Копійко.
Ставлення до українців у Польщі:
«Я проживаю у будинку для самотніх мам, який має свої правила і вимоги. З перших днів нам пропонували різну допомогу, починаючи коштами і пільгами, закінчуючи одягом і різними засобами особистої гігієни. Загалом — живемо нарівні з іншими і не маємо якихось привілеїв. Вважаю це правильним. Хоча Польща на державному рівні допомагає громадянам України, проте серед людей я помітила негативне ставлення до українців. На роботі навіть чула висловлювання - мовляв, поляк має право вдарити колегу тільки через те, що вона українка. На основі отриманого досвіду, я б сказала, просте населення недолюблює українців. Я планую незабаром повернутися в Україну. Вже знайшла і оплатила оренду квартири в Черкасах і з трепетом очікую на дорогу додому».
