Вихователь дитячого садка – це перша людина-вчитель, з котрою знайомиться дитина.
На тлі двадцятирічного досвіду роботи в дитячому садочку розкривається історія не лише професійного зростання, але й великого мистецтва турботи та натхнення до формування майбутнього. Погляд на досвід, витканий з любові, мудрості та безмежного віддання дітям, що стали дорогоцінними каменями цього дивовижного шляху.
Про свій шлях та багаторічний досвід розповіла вихователька першого Южненського дитячого садочку Ірина Савченко спеціально для інтернет-видання Южне.City.
Заздалегідь ми з Іриною Михайлівною домовилися зустрітися у кінці робочого тижня. У назначені день та час я завітала до садочка, де якраз вже розпочався навчальний процес. Я тихенько спостерігала, з яким ентузіазмом та віддачею «Михайлівна» (так називають її дітки, - ред.) проводить заняття. Дітки майже не ворушаться, що дуже складно робити у їхньому віці, та уважно слухають і виконують завдання від свого вчителя. Цікаво було не тільки малечі, а й мені, наскільки поринає в процес наша героїня.
– І вони завжди так уважно слухають?
– Не завжди, звичайно, але дисципліна робить свою справу. Це ще мені дісталася сама активна група за 20 років роботи, то сьогодні в нас відповідно спокійний день.
Сьогодні заняття ґрунтувалося на порі року — весні. Дітки вивчали квіти, віршик про дощик та пані Ірина розповідала їм про равликів: це було своєрідним «підігрівом» до ліплення того самого равлика-Павлика. Потім готові роботи вихователь викладає на стенд, щоб батьки могли побачити шедеври своїх чад.
Після заняття у вихованців та викладачів другий сніданок та ми змогли поспілкуватися.
– Розкажіть, о котрій годині та з чого розпочинається зазвичай ваш робочий день?
– Ранок вихователя починається о сьомій ранку. Ми приходимо та готуємося до прийому дітей. Дивимося, чи все працює в групі, чи в порядку електрика тощо. Та готуємо все для занять: зошити, матеріали для аплікацій, підключаємо проєктор та як цього разу, підготували пластилін. Та після «оглядин» групи готові приймати вихованців.
Після чаювання – збір на вулицю. Більше діток вже вдягаються самі, а деякім ще потрібна допомога Михайлівни, в котрій вона не відмовляє. Біля вуличних дверей дітки стоять по двоє та чекають Ірину. Без її дозволу ніхто не виходить. Ось це я розумію - дисципліна.
– А чому саме таку професію ви для себе обрали? - питаю я.
– Я з дитинства мріяла про цю професію. Спочатку у себе в селі, влітку, я підробляла помічником вихователя, потім був переїзд до Южного та профільне навчання. Та після університету я вже працювала в місті також помічником вихователя, та наразі вже понад 20 років сама вихователь. Це моє хобі, це моє натхнення, це моя любов до дітей та я віддаюся роботі на всі сто відсотків. Своїх вихованців люблю як своїх рідних дітей, мої, навіть, ревнували, коли були малі.
Коли зустрічаю колишніх вихованців, то вони завжди мені раді, для мене це дуже цінно та вважаю, що моя праця недаремно проходить.
На вулиці, разом з дітками, пані Ірина грає в ігри-руханки. Найулюбленіші – це «Море хвилюється» та «День/ніч».
Також разом вони досліджують навколишнє середовище:
– Діти, що то за дерево, що з білим стовбуром?
– Береза! – гуртом викрикують дітлахи.
Ірина Михайлівна також поділиться, як їй вдається впоратися із такої кількістю малюків:
– Це все приходить з досвідом. Та дітки звикають з часом до мене, десь я їх стараюсь зацікавити. Та також важливо найти підхід до кожної дитини, компроміси в роботі з нею. Хочеться, щоб кожній дитині було комфортно зі мною.
Опісля прогулянки повертаємося до закладу та всі готуються до обіду. А потім малеча вже чекає на батьків, адже молодша група поки працює лише півдня. На прощання всі обіймаються та чекають на наступну зустріч.
Сьогодні для мене був не просто «день з професії», а ніби один день з дитинства. Я не випадково вибрала свою сьогоднішню героїню, ми були вже знайомі. З першою зустрічі від цієї людини віє теплом, світлом та позитивом. Дуже вдячна Ірині Михайлівні за її відданість своєму покликанню та те, що робить дитинство маленьких южненців ще яскравішим та веселим.
