Через два роки після початку російського вторгнення український президент вперше назвав офіційну кількість загиблих Захисників.
"31 тисяча українців військових загинули у цій війні”, — заявив Володимир Зеленський.
Водночас президент Зеленський не став називати кількість зниклих безвісти та поранених, щоб росія не дізналася, скільки людей "пішло з поля бою". Кількість загиблих — як військових, так і цивільних зростає щодня і в суспільстві є запит на вшанування їхньої пам’яті. Водночас, давно назрів запит на переосмислення меморіалів з радянського минулого та російсько-імперських часів, коли Україна була колонією росії.
Як відійти від помпезних та знеособлених радянських пам’ятників та братських могил та пафосної героїзації загиблих, а також як сучасними методами працювати з пам’яттю про полеглих спеціально для Южне.City розповіла радниця Ірпінського міського голови з мистецьких питань Софія Мартинюк.
Використовуємо підхід “живої пам’яті”
— Софіє, розкажіть, про ваші проекти з меморіалізації в Ірпіні та чому ви вирішили займатись цим питанням?
— Я художниця і мене завжди турбувало те, що в Україні митці мало залучені до проектів, які стають візуальним образом міста. Різні об’єкти, метою яких є вшанування загиблих військових і цивільних — це тепер частина ландшафту наших міст. Насправді, основна проблема в тому, що немає зрозумілого шляху, яким би могли усі рухатись. Війна йде з 2014 року, але державою не було напрацьовано чітких правил чи інструкцій. Рекомендації та нові підходи народжуються в дискусіях, у фахових середовищах сьогодні під час війни.
Тож, виходить, що запит на вшанування памʼяті у родин загиблих вже є, а правил немає. Фахівці вивчають міжнародний досвід, намагаються враховувати локальні місцеві особливості, національні традиції. Проте це повільний процес. А людям болить уже зараз. Тому народжується багато швидких необдуманих меморіалів. Часто це емоційні проекти. Це не погано, якщо вони тимчасові, проте більшість з них уже робиться з довговічних матеріалів, з пафосом та претензією на вічність.Тож ми намагаємось перед тим, як створювати щось фізично, дослідити тему, провести обговорення, залучити фахівців та громаду міста, створити для себе якусь стратегію, щоб ідеї проектів не були поверхневими.
— Ви згадали про експертне середовище, яка загалом ситуація з фахівцями, які працюють з культурою пам’яті в Україні? Бо в багатьох моментах ми тільки зараз починаємо для себе відкривати невідомі сторінки історії…
— Людей, які займаються культурою пам’яті в Україні можна перерахувати на пальцях двох рук. І зараз ВНЗ тільки починають готувати таких фахівців. Ми звикли до радянських підходів: зашивати нашу пам’ять в граніт, в камінь. Звикли до надмірної героїзації цього процесу, таких церемоній, як покладання квітів на 9 травня. Але врешті-решт, якщо люди просто механічно повторюють якісь не зовсім зрозумілі їм ритуали, то ця пам’ять живе тільки доти, поки йде захід. Ми виступаємо за більш людиноцентричний підхід. Розповіді про те, що це були звичайні люди, які ходили цими вулицями, вчились в цьому коледжі. Тобто не створювати велику дистанцію.
На мою думку, більш сучасним підходом є регулярне згадування Захисників через проекти, які продовжують діяльність людини, її мрію. Наприклад в 2022 році в Ірпені був розстріляний окупантами Олексій Джунківський, тренер з боксу. Його учні, активісти, заснували бійцівський клуб його імені і недавно в нас відбувся турнір, присвяченій пам’яті боксера.
Ідеї меморіалізації для маленьких міст
— Але як визначитись, кого яким проектом можна вшанувати? Особливо, якщо кількість загиблих дуже велика, а населений пункт маленький, як наше Южне?
— Для цього ми в Ірпіні залучили громаду до громадських слухань. Власне, у нас також невеличке місто, в в перший рік повномасштабного вторгнення загинуло майже 100 військових і понад 300 цивільних, 20 з яких — діти.
Саме про проект вшанування цих людей ми говорили на громадських слуханнях. Бо у більшості родин загиблих є уявлення, що тільки вулицю в місті можна переназвати іменем загиблого військового чи цивільного. А якщо, наприклад, населений пункт ухвалив рішення поки що не перейменовувати вулиці, то наче й немає інших шляхів. А насправді, є багато гарних прикладів. Наприклад, мережа “Гудвайн” вшановує свою сомельє Вікторію, яка була загинула під час обстрілів Києва. Так бізнес береже пам’ять про людину через те, що вона робила.
Спочатку в мережі зробили поличку в магазинах з винами, які вона радила, як сомельє. Потім висадили виноградник з особливим сортом винограду, він через кілька років дасть перший врожай, а вино буде називатись “Віка”. Дуже важливо доносити до людей інформацію, що є інші шляхи вшанування дорогих їх серцю людей, і змінювати ставлення до цієї пам’яті.
— Розкажіть, як відреагувала громада міста на таку ініціативу?
— Ми знайшли позитивний відгук в серцях матерів військових. Одна з них навіть готуючись до громадських слухань, написала віршовані рядки, в яких закликла матерів висадити сад, де б кожне дерево уособлювало загиблого воїна. Така ідея живої пам’яті, піклування про щось живе для них є необхідністю, адже у матерів забрали найцінніше — дітей.
Це було помітно, якщо спостерігати, як вони ставляться до банерів на Алеї Слави з зображенням загиблих військових. Жінки приходять, обіймають портерти, гладять їх, приносять свічки і живі квіти.
Ми підтримуємо таку ініціативу і всіляко допоможемо в реалізації.
Зараз триває велика дискусія в суспільстві щодо своєчасності меморіалізації: хтось хоче зараз, а хтось каже, що під час війни всі гроші мають йти на дрони. Завдання таких заходів — знайти баланс. Ми можемо ставити якісь тимчасові конструкції, але треба проговорювати, що це тимчасово, бо перебуваючи всередині війни, яка не закінчилась, ми не можемо зробити якісний проєкт, адже просто ми не знаємо меж нашої трагедії.
Велодоріжка та сорт томатів на честь загиблого
— Чим ці проекти відрізняються від радянських меморіалів?
— Радянський Союз використовував перемогу як інструмент пропаганди. Всюди була надмірна героїзація, звеличення радянської людини. Люди загалом схильні до міфологізації, а оскільки історія активно “переписувалась”, половина фактів в цих подвигах надумана або притягнута за вуха. У нас було бажання зробити ці історії більш персоніфікованими, справжніми. Визначити важливі події та місця, які ми повинні памʼятати. Тому зараз винесли на обговорення в громаді перелік місць колективної памʼяті, запропонували його доповнити.
Ми поставили ціль, щоб усі проекти з вшанування пам’яті в Ірпіні були гідними. Як наприклад, в Манхеттені “Меморіал 9/11”. Щоб іноземці приїздили до нас переймати досвід.
— Як містяни долучались до ваших ініціатив?
— Люди давали свої пропозиції та заповнювали форми для опитування. Також висловлювали пропозиції під час громадських слухань. На слухання ми зібрали 70 людей. Я думаю, що для такого невеликого міста і, враховуючи кінець літа та сезон відпусток — це доволі багато.
Ми поділили усіх учасників на групи і кожна група отримала практичне завдання. У ньому була невеличка біографія умовно загиблого з різними вигаданими фактами. Завданням групи було напрацювати варіанти вшанування пам’яті людини саме з людиноцентричними підходами, щоб продовжити мрії і справи, які почали ці люди.
Багато містян прийшло на слухання, бо думали, що мова піде про кладовища. Але тема підходів до вшанування памʼяті ширша, більш концептуальна, це база і основа, на яку нашаровується уже конкретика — надгробки, матеріали для них, фотографії тощо.
Завдяки цьому практичному завданню містянам вдалось нагенерувати багато ідей про персоніфіковане вшанування пам’яті. Хтось придумав зробити велодоріжки, по місцях, де любила їздити загибла людина. Хтось — вивести сорт томатів і назвати його ім’ям полеглого. Хтось — відкрити якийсь заклад, який би нагадував про містянина чи містянку, яких з нами вже немає.
Як на мене, то головний успіх цього заходу був в тому, що всі люди, які презентували ці ідеї, перейнялись саме підходом живої памʼяті.
— Чи є у планах повторити подібні громадські слухання?
Думаю, що такі заходи варто робити регулярно, впроваджувати подібні лекції в закладах освіти. Розповідати людям про різні підходи. Спільно обговорювати меседжі, які має комунікувати кожне з місць колективної памʼяті. Якесь про супротив, якесь про втрати, якесь — про дитячі жертви, інше — про відбудову.
— Як вдалося зібрати 70 людей на слухання, адже місто невелике і багато хто дійсно був у відпустках?
— Комунікували через ТГ-канал міського голови та міської ради, Інстраграм та “Фейсбук”, звернення міського голови, депутатів, різні групи і чати (голів ОСББ, військових, родин загиблих, ветеранського бізнесу). Також нас підтримала Київська військова адміністрація, приїжджали люди з Київської області, начальники відділів культури, долучився Український інститут національної пам'яті, Міністерство Культури та Міністерство ветеранів. Нашими експертами стали один із провідних в Україні експертів з публічної історії Антон Лягуша, голова Українського Інституту Національної пам’яті Олег Дробович.
— Які плани щодо опрацювання результатів громадських слухань?
— Зараз ми збираємо коментарі щодо місць колективної пам’яті — буде голосування. Також структуруємо напрацювання громадських слухань і будемо на їх основі створювати рекомендації персоналізованого вшанування пам’яті загиблих.
Це важливо і для військових, і для ветеранів, і для інших жителів міста. В кінці серпня презентація, а 7 вересня — голосування. Таким чином, ми матимемо якісь загальні рекомендації, щоб коли люди звертаються із запитом вшанування пам’яті тих, кого убили російські війська, ми мали якісь приклади. Бо такий запит є, але ніхто не знає, що буде доречним, етичним, чи відповідатиме принципам рівності.
— Що можуть зробити в плані вшанування пам’яті загиблих військових маленькі міста, такі як Южне?
— Насамперед, збирати та цифровізувати інформацію про загиблих. Наприклад, у нас є така онлайн платформа — Ірпінська книга пам’яті. По-суті, це сайт, де поіменно розповідаємо про усіх загиблих. Ця книга також є місцем колективної пам’яті. Окрім сайту, працюють два сенсорних екрани в центрі міста. Книга постійно поповнюється, родини надають додаткові фото, письменники пишуть історії про загиблих, а це майже 400 людей (з них 140 тільки військових).
Деякі історії окремих людей (особливо цивільні жертви під час окупації міста — де загинули та як) і досі розслідуються, тому онлайн формат дуже зручний для редагування, доповнення, виправлення помилок.
Туди ми плануємо додавати інші фото, зараз роблять відео про цих людей. Коли до міста приїжджають гості, різні делегації з України і з-за кордону, їм показують цей проект. Це в основному, звісно, цікавить родини загиблих, бо така інформація продовжує жити, ще й в публічному просторі. Також працюють тимчасові меморіали. Можна залучати фахівців та митців, створювати творчі резиденції та працювати з темою памʼяті на різних рівнях.
