Минулої осені в одному селі на Черкащині місцевий фермер Микола, господар на 200 гектарів, сидів на лавці біля контори і нервово курив. Щойно здав чергову фуру соняшника — ціна впала вдвічі порівняно з торішньою. «Землю орав, насіння купував, добрива вносив, комбайн паливом заправляв, — розповідав він сусідам, — а тепер виходить, що ледь у нуль вийшов. Куди це все котиться?»
А за кілометр від нього, на околиці, стоїть невеликий олійний завод з переробки соняшника. Той самий соняшник, що Микола здав за копійки, там перетворюють на золото. Ну, майже. Принаймні прибутки там такі, що власник уже третій мерседес міняє. І це не казка про бізнес-успіх — це жорстока реальність сучасного агроринку.
Сировина — це вже не бізнес, це благодійність
Якщо говорити відверто, продавати соняшникове насіння оптом — це як тримати корову, годувати її цілий рік, а потім віддавати сусідові, щоб він молоко продавав. Дивно? А українські аграрії саме так і роблять.
Україна — один із світових лідерів з виробництва соняшника. Вітчизняні фермери засіють мільйони гектарів, збирають рекордні врожаї, а потім спокійнісінько відвантажують це все за кордон. Там, у Туреччині чи Нідерландах, з українського насіння роблять олію, пакують у гарні пляшки, ліплять етикетки і продають у п'ять разів дорожче. А наші знову йдуть у поле — сіяти наступний урожай для когось іншого.
Цифри говорять самі за себе: фермер заробляє на тонні соняшника в середньому 10-12 тисяч гривень, і то якщо пощастить з ціною. А скільки коштує олія з цієї ж тонни? Близько 35-40 тисяч. Плюс шрот ще на 5-7 тисяч. Плюс лушпиння, яке можна продати. Різниця — це не просто різниця, це прірва, у яку щороку падає український прибуток.
Ринок сировини — це казино, де фермер завжди програє
Ціни на соняшник — це американські гірки для людей із міцними нервами. Сьогодні 30 тисяч за тонну, завтра 19, а через місяць 25. Трейдери граються цифрами на біржах, а фермер стоїть біля складу і думає: продавати чи чекати? Продав — ціна піднялася, пожалкував. Почекав — впала ще нижче, пожалкував удвічі.
А тепер інша картина: господарство має свою переробку. Насіння подешевшало? Чудово, власник купує додаткову партію у сусідів і переробляє. Олія впала в ціні? Не проблема, зберігає готовий продукт у танках і чекає кращого моменту. Або перемикається на продаж шроту — його ціна рухається зовсім по-іншому. Це вже не казино — це шахи, де гравець контролює ситуацію.
Один агроном із Полтавщини розповідав колегам: у 2022-му олія злетіла так, що переробники за три місяці відбили вкладення за кілька років. А ті, хто продавав насіння? Ті теж заробили. Раз. І все. Переробники ж продовжують заробляти постійно, бо в них є маневр.
Один соняшник — п'ять джерел прибутків
Коли розмовляєш із власниками переробних заводів, розумієш: вони мислять зовсім іншими категоріями. Для них соняшник — це не продукт, а сировина для цілої низки продуктів.
Олія — це очевидно. Але яка олія? Сира, рафінована, холодного віджиму, органічна, в пляшках чи наливом? Кожна категорія — своя ціна, своя маржа. Можна лити в цистерни для HoReCa, можна пакувати під власним брендом для супермаркетів, можна відправляти на експорт. Варіантів — безліч.
Шрот — це взагалі тема окрема. Тваринники за нього б'ються. Свинарі кажуть, що без якісного шроту нормального відгодівлі не буде. Птахофабрики закуповують вагонами. І попит тільки росте, бо м'ясо-молочна галузь піднімається. А де попит — там і ціна.
Лушпиння — колись його просто спалювали чи викидали. Зараз це цінна штука. З нього роблять пелети для опалення, використовують як паливо для власних котелень, продають на біоТЕС. Деякі підприємці взагалі влаштували окремий бізнес тільки на лушпинні — кажуть, що це чистий плюс, бо сировина фактично безкоштовна.
І найцікавіше: всі ці продукти продаються в різний час, різним покупцям, за різними цінами. Коли одне просідає — інше зростає. Це та сама диверсифікація, про яку говорять усі бізнес-гуру, тільки в реальному житті.
Бренд — це коли бізнес вже не сировинний придаток
Зайдіть у будь-який супермаркет, пройдіться повз полицю з олією — що там? Десятки пляшок, десятки брендів. «Олейна», «Щедрий дар», «Kernel», дрібніші виробники. Кожна пляшка — це чиясь історія успіху. А могла б бути історією будь-якого українського фермера.
Літр соняшникової олії наливом на заводі коштує гривень 50-60. Та сама олія в пляшці під відомим брендом у магазині — 80-100 гривень. А якась органічна, холодного віджиму, в гарній скляній пляшці — всі 150-200. Різниця — у сприйнятті, упаковці, історії. Але в основі — той самий соняшник.
Коли фермер продає насіння, він ніхто. Безликий постачальник сировини, один із тисячі. Його ніхто не знає, не пам'ятає. Коли у господарства своя олія — це вже бренд. Люди купують саме цей продукт, рекомендують друзям, повертаються за ним. Це зовсім інший рівень.
На Полтавщині одне невелике господарство запустило лінію з розливу олії під власною маркою. Спочатку продавали на місцевому ринку, потім зайшли в обласні магазини, а зараз уже в Київ постачають. Маржа — космос порівняно з продажем насіння. І що важливо: вони самі диктують ціну, бо в них є історія, якість, постійні покупці.
Держава нарешті зрозуміла: переробка — це добре
оків десять тому держава особливо не розрізняла: продає господарство сировину чи готовий продукт. Зараз вітер змінився. Влада нарешті дійшла простої думки: коли Україна експортує олію, а не насіння, в країні залишаються робочі місця, податки, додана вартість.
Тому почали з'являтися програми підтримки саме переробників. Пільгові кредити, часткова компенсація вартості обладнання, експортні преференції. Не можна сказати, що це рай на землі, але це значно краще, ніж нічого. Один фермер із Вінниччини розповідав, що отримав державну підтримку на 30% вартості олійного міні-заводу. Каже: без цього не наважився б, а тепер не нарадується.
Плюс є нюанси з ПДВ та іншими податковими моментами, які роблять переробку вигіднішою. Деталі — це питання до бухгалтера, але факт залишається фактом: держава зацікавлена в тому, щоб українські аграрії не були сировинним придатком світу.
Технології стали доступними — це вже не про олігархів
Раніше, щоб відкрити олійний завод, потрібні були величезні гроші. Мільйони доларів, гектари землі під цехи, десятки працівників. Це була гра для дуже великих гравців. Зараз усе інакше.
З'явилися невеликі модульні лінії, які можна поставити просто в ангарі. Продуктивність — 5-10-20 тонн насіння на добу, залежно від потужності. Інвестиції — від кількох мільонів гривень. Для середнього господаря, який засіває 500-1000 гектарів соняшника, це вже реальні цифри.
Обладнання стало ефективнішим. Вихід олії збільшився, енерговитрати зменшилися, автоматизація дозволяє працювати з мінімальним персоналом. Є навіть лінії «під ключ» — приїжджають спеціалісти, встановлюють, навчають людей, і вперед.
Один фермер із Кіровоградщини два роки тому запустив таку міні-переробку. За його словами, окупність — два з половиною роки при нормальній роботі. А далі — чистий прибуток. І головне: він уже не залежить від заготівельників, які диктують ціни. Сам собі господар.
Ризики? Звісно є. Але вони контрольовані
Не варто малювати рожеві картинки — переробка це не халява. Треба розуміти технологію, контролювати якість, шукати ринки збуту, тримати в голові десятки нюансів. Обладнання може ламатися, олія — псуватися, покупці — кидати.
Але ось у чому різниця: коли фермер продає насіння, він залежить від світового ринку, трейдерів, посередників, погоди, врожаю в Аргентині та ще купи факторів, на які не впливає. Коли у господарства є переробка — воно контролює принаймні частину ланцюга. Можна планувати, маневрувати, вибирати.
Так, доведеться вивчити нові речі. Так, будуть помилки та набиті шишки. Але це інвестиція в майбутнє, а не безнадійна гра на виживання.
Навіщо збагачувати інших?
ой самий Микола, який здавав соняшник за безцінь, минулої зими приїхав до сільради з новиною: «Беру кредит, ставлю лінію. Годі вже годувати турків.» За його підрахунками, якщо переробляти хоча б половину свого врожаю, прибуток зросте в три рази. А вільні потужності можна під сусідів здавати — теж непогані гроші.
І він має рацію. Українські аграрії надто довго жили логікою «виростити й продати». Цей час минув. Зараз виживають і процвітають ті, хто думає на крок вперед, хто бере на себе не тільки поле, а й те, що після нього.
Переробка соняшника — це не панацея і не єдиний шлях для всіх. Але для тих, хто серйозно займається цією культурою, це єдиний спосіб не просто вижити, а заробляти нормальні гроші. Бо правда проста і трохи прикра: поки господарство продає сировину, хтось інший заробляє на чужій праці більше, ніж сам виробник.
Може, саме час це змінити? Адже соняшник — це не просто олійна культура. Це можливість, яку Україна роками віддає іншим. А час повертати її собі.
