Що робити з неадекватними пасажирами? Чи сплять провідники? Чому зимовий період є найскладнішим у цієї професії та поїзд"дьоргається" коли їде?
Про усе це та ще більше кореспондент інтернет-видання Южне.City запитав у провідників Укрзалізниці. Всі секрети професії читайте у публікації.
Володимир Войтенко
Володимир Войтенко
Я працював провідником 12 років. На залізницю потрапив завдяки батьку — він у мене залізничник, пропрацював там близько 30 років. З дитинства я проводив багато часу біля поїздів і вже тоді точно знав, що стану провідником або машиністом. Спочатку більше хотів бути саме машиністом, але, одного разу ми з сім'єю їхали потягом, де була провідниця, яка дуже мені сподобалась. Отак завдяки їй, я і вирішив, що піду в провідники.
Мені подобалась моя робота, але спочатку важко було звикнути до безсонних ночей. Особливо непросто було у перших рейсах. Одного разу я, навіть, ледь не здійснив фатальну помилку. Наш потяг їхав Донбасом, це ще було задовго до війни, і я заплутався в станціях, і ледь не висадив одного чоловіка не там, де йому було потрібно. Однак, швидко схаменувся і все закінчилось гаразд.
Роботу довелось покинути через проблеми зі здоров'ям. Це сталось десь років 5 тому. Відвикнути від роботи було важко. Дружина казала, що я навіть уві сні перевіряв квитки та пропонував пасажирам чай. Зараз я кардинально змінив професійний напрям, але про роботу провідника завжди буду пам'ятати лише найкраще. Вона для мене основна на все життя.
Микола Мірошник
Микола Мірошник
Провідником я працюю 2,5 роки. Мені дуже подобається ця професія, тому що я їжджу Україною, бачу нові міста, пізнаю щось нове, знайомлюсь з людьми. Взагалі, спілкування з пасажирами, це один з найкращих моментів у моїй роботі. Раніше, коли я працював провідником з пасажирами, ми їздили на Лисичанськ, а влітку — до Генічеська. Зараз, я їжджу по всій Україні — ганяю вагони в ремонт.
Найскладніше в роботі провідника — це зимовий період, коли треба палити пічку вугіллям, щоб не змерзнути. Я ганяю вагони в ремонт і з ремонту. Коли вагон стоїть, його треба опалювати: щоб не замерзнути, щоб система не розмерзлася, щоб труби не полопали. Влітку краще, бо не треба нічого палити й можна спокійно спати, а зимою вночі потрібно прокидатися кожні 2-3 години, щоб підкинути вугілля в пічку.
Бувало, що пасажири просили моє купе на пару годин для того, щоб усамітнитись. Було також, що одна жіночка питала: "Скажіть, будь ласка, а чому поїзд "дьоргається" коли їде?" Навіть вихопила у мене рацію для зв'язку з машиністом. Але, звичайно, я їй не дав зв'язатись з машиністом, бо це не іграшки та рація потрібна лише в екстрених випадках, а також під час посадки-висадки пасажирів. Тим більше локомотиви зараз старі, їм по 50 років, то він не те що "дьоргатись", а й розсипатись може на ходу.
Звичайно, коли перші рази їхав, було важко звикнути до недоспаних ночей. Але, наприклад, коли я працював на потязі Хмельницький-Київ-Генічеськ, там є перегони по 2-3 години, і якщо ніхто не заходить на станціях, то можна поспати. Особливо мені подобалось, коли ми їхали з Хмельницького на Генічеськ, де в мене завжди був другий вагон. Мені начальник поїзда приносить "бігунок" і каже: "В тебе з Києва до Мелітополя повний вагон, 52 пасажири". Від цього зразу радість на душі, що коли ти по Києву приїжджаєш, в тебе усі з вагона виходять і заходе повний вагон дітвори чи просто людей, які їдуть на море організованою групою. Я їм роздав постіль, потім до мене приходить їх "старший" і каже: "Ну все, вимикайте світло і самі лягайте спати". От тоді взагалі було класно. Буває, як кажуть "видержки професії", що ти прокидаєшся вночі кожні 2-3 години незалежно від того, чи ти на роботі, чи ти вдома.
Сергій Варда
Сергій Варда
Провідником працюю з 2004 року. Зараз працюю на потязі сполученням Хмельницький — Лисичанськ. Спочатку, я не знав що буду в цій професії, але мій батько працював провідником і запитав мене" Чи не хотів би я піти?". А я до нього приходив в гості після рейсу ще маленьким. Мені дуже подобалось приходити до нього на вагон, всередині там бігати, щось навіть допомагати батьку. І так вирішив, що треба йти. Батько каже: "Чи не подамо в Жмеринку документи, щоб ти вивчився на провідника?". Кажу: "Ну, можна, треба ж якусь професію мати в житті". І так вийшло що подали документи в Жмеринку, де я вивчився, а потім прийняли на роботу у ВЧ-3 станція Хмельницький. Тож, можна сказати, що я провідник у другому поколінні.
Найважче в роботі це нічна зміна. Адже, вночі люди сплять, тож і самому хочеться спати. Вдень — нормально, а от вночі дуже складно. Від сонливості трохи рятує телефон або невеличкий нетбук. Бо якщо дивитись в одну точку, то звичайно, що можна заснути.
Пасажири цікаві звичайно були. Одні за поручні на ходу чіплялися. П'яні теж були, які вискакували на ходу. Взагалі з ними багато різних історій: то забувають, що треба вийти, то на треті полки лізуть, то босі в туалет ходять, забувають взутися. Історій багато, але дещо вже, звичайно, і забулося.
Є різні методи, щоб заспокоїти неадекватних пасажирів. Один такий, що не дуже розголошується, але він дуже дієвий — можна вивести в тамбур і там провести з порушником порядку виховну роботу, так би мовити. А так, якщо трапляються якісь конфлікти, пов'язані з неадекватними пасажирами, то даємо знати начальнику поїзда, а він, своєю чергою, на велику станцію викликає поліцію. Тож, дуже швидко це все втихомирюють, або ж, просто висаджують таких пасажирів з потягу.
Професія провідника мені подобається. Ще рік-два тому, планував провідником доробити до пенсії, але останнім часом, вже й не знаю, чи зустріну пенсійний вік на цій роботі, чи може доведеться десь на іншу роботу йти, адже треба сім'ю і дітей годувати. А зараз залізниця вже не така, як була раніше, в тому числі через корупцію, про яку треба окремо не один матеріал робити.
Юлія Рижик
Юлія Рижик
Я працюю провідником на регіональних електропоїздах. Випадки з неадекватними пасажирами за 15 років моєї роботи були різні. Але раніше була надія на лінійну міліцію на станціях, а зараз же її не існує. Для когось це зручно, але точно не для нас. Кілька років тому нашу бригаду тероризував психічно неврівноважений чоловік, можливо він, навіть, був під дією наркотиків. Він сідав по квитку на станції Видубичі і їхав до Ніжина, а це півтори години їзди. За цей час він встигав пройтись кількома вагонами, показово покурити, попри зауваження провідників, при цьому всіляко ображаючи їх і виводячи на емоції пасажирів. Були навіть сутички. Ледве стримували пасажирів від серйозної бійки. А цей чоловік спокійно собі виходив і йшов додому, адже поліції на станціях нема. Потрібно чекати патруль з міста, затримувати потяг і вибиватись з графіку. Але на це ми не могли піти.
Був також випадок на станції Шостка, коли о другій годині ночі чоловік вломився до дівчини в вагон, пробіг кілька вагонів не реагуючи на зауваження (хочу зазначити, що колектив у нас жіночий) і прийшов до мене на "хвіст". На моє прохання показати квиток, відповів, що його нема. Я спокійно звернулась до машиністів за сигналом "міліція" і попросила не відправлятись, поки не вийде безквитковий пасажир. На це чоловік агресивно відреагував і на виході з вагона з усієї сили вдарив мене в плече, пригрозившись, що "знайде мене". Я не зі слабкими нервами, але, чомусь, йому повірила. З того часу так нічого і не змінилось, адже лінійну міліцію так і не повернули.
