Повномасштабна війна змінила життя кожного українця і кожної українки. Не всі можуть взяти до рук зброю, але всі можуть протистояти ворогу.
Підлітки Южного, які почали активно волонтерити, доводять це. Своїми історіями вони поділилися з інтернет-виданням Южне.City.
Тетяна Приходько, 15 років
Фото: З особистого архіву Тетяни
Я навчаюся 4 школі імені В'ячеслава Чорновола, закінчила вже дев'ятий клас. Раніше волонтерсвом займалася у нас в школі в Парламенті. Ми організовували збір коштів для хлопчика хворого на СМА 1 типу, також брали участь у благодійних ярмарках та збирали кошти для Олі Шевчук та Ані Лямцевої.
Зараз я знов займаюсь волонтерсвом: допомагаю робити для військових кікімори та сітки, це круто і справді відволікає від поганих думок. Плетіння кікімор та сіток не таке важке як може здатися на перший погляд.
З початком повномасштабного вторгнення я вирішила волонтерити, тому що знала, що моя допомога дуже потрібна в такий важкий час. Моєю метою було допомогти людям та бути корисною.
Вже 3 місяці наш штаб працює кожен день, багато людей допомагають чим можуть, і це дуже круто,коли люди долучаються до справи, тому що ми йдемо до однієї цілі – нашої Перемоги!
Віталій Звіжинський, 17 років
Фото: З особистого архіву Віталія
Коли 13 березня я приїхав до Польщі та побачив усі волонтерські центри, коли люди підходили до нас і допомагали, я одразу зрозумів, що як тільки трохи вивчу польську, піду волонтерити. Поляки дуже люблять українців, це видно.
У мене така позиція: допомогли мені – допомогу і я. І, звісно, хочеться підтримати свою країну. Тому вже півтора місяці я волонтерю і місті Котавиці. У нашому центрі можна отримати гуманітарну допомогу: харчові продукти, одяг, побутову хімію, іграшки, меблі, іноді навіть велосипеди і самокати. Я пам'ятаю дуже милий момент за ці півтора місяці волонтерства: люди з Канади і Америки привезли їжу, чемодани і одяг. Тобто вони приїхали аж сюди в Польщу з інших країн, з іншого материка, щоб допомогти нам. Ми всі плакали і обіймалися, так це було неочікувано і приємно.
Тут справді багато людей, готових все своє віддати, щоб забезпечити тобі комфорт. Але неприємних моментів за цей час трапилося також немало: мене вже сотню разів і прокляли і послали куди тільки можна. Наш центр нічого не закупає, вся гуманітарка – це речі, які люди добровільно принесли. Ми хочемо допомогти всім, але у нас є певні пріорітети: наприклад, молоко ми віддаємо сім'ям з дітьми. Та бувають українці, які цього не розуміючи, нахабно поводяться, влаштовують скандали... Не віриться, але навіть крадіжки траплялися. Це і українців засмучує, і поляків. Ми цілі дні витрачаємо у цьому центрі, але не завжди це, на жаль, цінують і розуміють.
Богдан Малярчук, 16 років
Закінчивши дев’ять класів, я випустився зі школи, та от як закінчую перший курс у одеському театральньо-художньому коледжі.
Війна перевернула все моє життя з ніг до голови, впевнений, як і більшості українців. Все сталось так несподівано, різко, всі мої плани були зруйновані.
В один момент я зрозумів, що сидіти склавши руки не можу, серце болить за людей, і я вирішив діяти.
Я прийшов у четверту школу та спитав про те, чи можу я якось допомагати, та вони з радістю погодилися і прийняли мене до себе. За цей час я навчився не тільки плести сітки, а ще знайшов команду мрії, яку я радий бачити кожен день. Я познайомився з багатьма добрими, чуйними, розуміючими людьми, які здатні підтримати тебе в найважчий час у твоєму житті, так само як кожного постраждалого від тяжких умов війни.
Я хочу вам розказати про один день із свого волонтерського життя: я з настроєм приходжу на роботу, спочатку вітаю усіх, а потім йду різати тканину на сітки, при цьому спілкуючись про життя, допомагаю перебирати речі, а потім їх фарбувати. Інколи бавлюся з дітьми щоб їх трохи відволікти від сьогодення. Та ще багато чого… Я мрію щоби життя людей повернулося до звичного життя. Бажаю всім нам найшвидшої перемоги та терпіння. Все буде Україна! Слава Героям, тому що кожен новий день настає завдяки людям, яких нагороджують посмертно!!! Слава Україні!
