Українські підпільники і розвідка за кордоном: як одесити підтримували нац. уряд у Польщі
Старшини і козаки Армії УНР Першого зимового походу 1920 рік
Проросійська пропаганда вперто намагається нав'язати нам міф про те, що з приходом радянської влади усі українці змирилися зі своїм становищем і покинули думку про те, щоб відновити свою державність. Що в Одесі національного руху за вільну Україну після революції 1917 року, і тим більше, після ІІ світової - не було. В той час як одесити працювали в уряді Української народної республіки в екзилі, який проіснував аж до 1992-го року! А Роман Шухевич розвивав агентурну мережу на сході України, і в тому числі й в Одесі аж до своєї смерті у 1950-му році.
Одесит Павло Майстренко - автор фільму про український уряд в екзилі у Польщі “Ось, де сини твої, Україно” зазначає:
Павло Майстренко
автор фільму про український уряд в екзилі у Польщі “Ось, де сини твої, Україно”
“Переважна більшість українців не знає, що у польській столиці похована еліта української нації, видатні діячі Української держави і Української республіки, які повставали в буремні роки першої світової. Та війна поступово перетворилася для українців у війну національно-визвольну і дала надію на відродження козацької державності. Але владу в Україні захопили більшовики і наче стерли пам'ять народу.
Про генералів, офіцерів та солдатів Української Народної Республіки забули навіть їхні родичі. В СРСР їх називали бандитами, головорізами-петлюрівцями. І парадокс в тому, що переважна більшість українців про цих людей і їхню діяльність майже нічого не знає.
Ці люди заснували український уряд у вигнанні, який проіснував понад 70 років і лишив нам великий спадок. Ми не маємо права забувати про них”.
У листопаді 1920 року війсьово-політичний союз України і Польщі, за який Україна була змушена поступитися Галичиною, виявився неспроможним вирвати її з більшовицьких лап. Тимчасовий польсько-український успіх і спільний наступ на Київ виправити ситуацію вже не міг. Військові та політичні діячі Української народної республіки перейшли річку Збруч та стали українськими емігрантами.
Павел Лібера
доктор історії Польської академії наук та польського Інституту Національної Пам’яті
Еміграція УНР в Польщі на той час налічувала від 30 до 40 тисяч осіб. Дані різняться, бо не всі з них лишилися в Польщі. Частина з них вирушила до інших країн - Чехословаччини, Франції. А ті, хто лишилися в Польщі, до 1924-го року перебували в таборі для інтернованих. Це не були табори для військовополонених, а саме для інтернованих солдат, - коментує доктор історії Польської академії наук та польського Інституту Національної Пам’яті Павел Лібера. - А пізніше вони мешкали в різних частинах Польщі, в основному в центрі країни. І там перебували до 1939 року.
Петлюрівська міграція була вимушеним переїздом тодішньої еліти українського суспільства.
Роман Висоцький
професор Інституту історії Люблінського університету імені Марії Кюрі-Складовської
Ці люди були в ситуації дуже важкій. Безвихідній, - зазначає професор Інституту історії Люблінського університету імені Марії Кюрі-Складовської Роман Висоцький. - І цей цвіт нації змушений був загинути. Покласти своє життя, так і не досягнувши того, за що вони змагалися у ході української революції.
Емігранти були з різних областей і мали дуже різне походження.
Мирослав Скірка
голова об’єднання українців у Польщі.
Ці люди були зібрані з цілої України - з Чернігівщини, Одещини, Запоріжжя і Харкова йшли не на те, щоб добиватися кар’єри, а, насамперед, боротися за незалежну українську державу. Так сталося, що після перемоги більшовизму на Україні ті герої, які билися за незалежну українську державу були витіснені з пам’яті. Навіть з пам’яті найближчих родин, - розповідає Мирослав Скірка, голова об’єднання українців у Польщі.
Одним із незаслужено забутих є ім’я одесита, українського генерала і військового дипломата Михайла Бондарівського. Він був членом і неофіційним керівником Надзвичайної військової секції Української дипломатичної місії УНР у Варшаві та обіймав відповідальні посади в Міністерстві військових справ уряду УНР в екзилі.
Також в українському уряді у Варшаві працював інший одесит - Всеволод Змієнко, який разом із бойовим побратимом Марком Безручком тривалий час співпрацювали з польським урядом, збираючи розвіддані про дислокацію радянських військ на території Радянської України.
Всеволод Змієнко
“У серпні 1926 року українські політичні та військові діячі направили до першого голови відродженої польської держави Юзефа Пілсудського дуже важливий меморіал, у якому пропонували польській владі тісну військову співпрацю з представниками армії УНР в еміграції. Пілсудський швидко погодився і співпраця розпочалась. В чому вона полягала? Передусім в Польщі, у Варшаві, був створений таємний український штаб, який діяв як частина Міністерства військових справ України, яким керував тоді Володимир Сальський. Цей штаб був поділений на три секції. Перша секція займалась здебільшого організацією і мобілізацією. Вони вели переписи, картотеки усіх українських офіцерів, які перебували в Польщі та інших країнах Європи. Та картотека нараховувала більше двох тисяч прізвищ і частина тих матеріалів сьогодні в Польщі доступна у військовому архіві в Рембертові під назвою “Українська союзницька армія”, - пояснює Павел Лібера. - Друга секція займалася розвідкою і керував тією розвідкою Змієнко. А третя секція займалася питаннями пропаганди. В рамках польсько-української військової співпраці передовсім українська сторона вимагала аби поляки погодилися прийняти до Війська Польського так званих офіцерів-контрактників з Армії УНР. Також дуже цікавою темою є діяльність розвідки УНР в Польщі. Вони діяли, здебільшого, на радянській території, але їхній штаб, звичайно, був розташований у Варшаві. Тією групою керував Змієнко і їхнім завданням було розпізнання радянських сил і військ на території Радянської України. Розвідка займалась збиранням детальної інформації про те, де розташовані мости, радянські підрозділи, великі скупчення збройних сил. Розвідка УНР діяла абсолютно незалежно від польської розвідки, але результати своєї роботи вона передавала польській владі в рамках союзної співпраці. Це все було таємно і про роботу цієї розвідки в Польщі майже ніхто не знав. Співпраця ця припинилися чи змінилася лише в середині 1930-х років через те, що Радянська Росія все сильніше закривала свої кордони, було все важче проникати в Радянську Україну. В зв’язку з тим було все менше дієвих можливостей. І певною мірою це було пов’язано зі смертю генерала Змієнка, який помер у 1938 році і похований на Вольському цвинтарі у Варшаві.
Марко Безручко в еміграції
Марко Безручко 1934 рік
Змусили відректися навіть найближчих родичів .
Генерали армії УНР Всеволод Змієнко і Марко Безручко познайомились під час навчання в Одесі і пронесли свою дружбу через усе життя. У Варшаві вони дружили сім’ями і поховані поруч.
Могила Марка Безручка на православному кладовищі Воля у Варшаві
Павло Майстренко
автор фільму про український уряд в екзилі у Польщі “Ось, де сини твої, Україно”
Марко Безручко є знаковою особою для польської історії. Він особисто керував обороною Замостя, не допустивши прориву більшовиків у Варшаву. Безручко і Змієнко ще юнаками познайомились в Одеському піхотному училищі, пліч-о-пліч пройшли багато запеклих боїв і разом керували 6-ю січовою дивізією, - коментує Павло Майстренко. - Іменем Марка Безручка в Польщі називають вулиці і сквери. А в Україні про нього змусили забути навіть найближчих родичів.
Анатолій Безручко, нащадок генерал-хорунжого армії УНР Марка Безручка так розповідає про ці події.
Анатолій Безручко
нащадок генерал-хорунжого армії УНР Марка Безручка так розповідає про ці події.
-Батько на мої питання і прохання розповісти про родину, скрежетав зубами і говорив “Якби я міг розповісти, але помилок наробиш”. Йому хотілося розповісти, але він боявся. І небезпідставно. Тому що ті репресії, які відбувалися у 30-ті роки в Радянському Союзі залякали людей до останніх днів їхнього життя. У 30-му році, за те, що відмовились вступати в колгосп і за минуле, сім’ї Безручків у Токмаку довелось тікати. Але як їм вдалося втекти? Були люди, які їх дуже поважали. І ризикуючи своїм життям, вночі, прийшли і сказали - тікайте, за Вами йде загін надзвичайного призначення. Або розстріл, або висилка в Сибір на Соловки. Тому мої баба з дідом, батько і його сестри, кинуле усе нажите і тікали, щоб залишитися живими. Не змогла втекти тільки тітка Катерина, яка перебувала на хуторі, за 20 км від Токмака. І коли її арештували, то запропонували: або ти відмовляєшся від родини, або їдеш у заслання. А їй було на той час 18 років. І вона відмовилась від батька і матері, щоб вижити. Мій дід так їй цього і не пробачив. А тітка Катерина дожила до 1993-го року. І в 1992-му, вже після розвалу Радянського Союзу, нарешті змогла розповісти, якого ми роду.
Герб УНР
Роман Шухевич
Документи за якими Шухевич їздив лікуватися в Одесу
До речі, на початку 1990-х мерія Одеси під керівництвом члена Народного Руху України Едуарда Гурвіца перейменувала провулок Грібоєдова в Одесі на провулок Шухевича.
Едуард Гурвіц, колишній міський голова Одеси
Сам Гурвіц пояснював своє рішення так: "Ми повернули вулиці Єврейській стару назву. І виявилося, що на цій вулиці знаходиться обласне управління КДБ. Керівництву КДБ це перейменування не сподобалося і вони на бланках писали: "провулок Грібоєдова", де в них знаходився відділ листів...
Коли мені про це повідомили, то я перейменував провулок Грибоєдова на Шухевича! І коли управління КДБ опинилося на вулиці людини, яка вбила купу кагебістів, вони одразу зрозуміли, що на Єврейській краще. Бачте, буває дещо гірше, ніж євреї..."
Згодом під головуванням Боделана,ставленика Кучми на посаді одеського міського голови, провулок був перейменований на Покровський. Проте на картах Одеси він ще довго позначався як Шухевича.
Вояжі Шухевича до Одеси спростовували не лише радянський міф про “доблесну” міліцію, у якого Шухевич лікувався під самим носом, а й про нібито конфлікт між українцями заходу і сходу.
Ось що згадує зв'язкова і довірена особа Шухевича Галина Дидик:
Галина Дидик
зв'язкова і довірена особа Шухевича
Поїхала я в Одесу подивитися, чи можна там йому підлікуватися. Трохи було страшно, бо до того часу ми сиділи в лісі, а тут доводилося вийти з нього, переодягнутися, їхати поїздом. Одержала якусь путівку і поїхала в Одесу на курорт. (...)
Попала я на курорт "Куяльник". немовби важко хвора на серце. Мене прийняли. Лікували там грязями. Водночас побачила, що на Східній Україні люди як люди, що то не ті типи, до яких ми звикли тут, - енкаведисти. А головне те, що коли вони довідалися, що я з Галичини, стали до мене направду дуже гарно ставитися
Тож українці в Україні і закордоном вели боротьбу за нашу незалежність аж до її проголошення у 1991-му році. А зараз їх нащадки відстоюють нашу свободу кривавою ціною.
Наша ж редакція намагається бути корисною на інформаційному фронті, тому продовжуватиме тут свою діяльність.
А наших читачів закликаємо ділитися в коментарях своїми думками щодо ролі Змієнка, Безручка і Шухевича в історії Одеси та необхідності перейменування наших вулиць, площ і скверів у їхню честь.
Фільм Павла Майстренка “Україно, ось де твої сини”
