Війна вносить свої корективи життя українців. Місто Южне, що на Одещині - не виключення з правил. Наш респондент пройшов тернистий, але захоплюючий шлях, присвятивши 30 років Южненському Палацу культури "Дружба". Петро Кутинець прийшов на роботу молодим спеціалістом. Відтоді не тільки став частиною цієї спільноти, але й здобув безцінний досвід, що став фундаментом його керівництва. Його можна назвати справжнім символом стабільності та творчості в умовах сучасної реальності.
Журналістка інтернет-видання Южне.City поспілкувалася з керівником палацу культури, дізналася про реалії роботи під час війни, цікаві проєкти, заходи та плани на майбутнє.
Розкажіть трохи про ваш шлях в палаці культури. В якому році вступили на цю посаду, та яких навичок за цей час вам вдалося набути?
Мені здається я повторюсь якщо буду розповідати про себе, я так давно на цій посаді, що здається про мене знають все. В місто Южне я приїхав 1989 року як молодий спеціаліст в Палац культури . Цього літа буде 35 років як я тут проживаю і працюю. Посаду директора я займаю з 1994 року, тож цього літа буде 30 років мого директорства. За час свого керівництва я набув багатьох вмінь, починаючи від керівних навичок як зкомунікувати людей краще та управлінням концертами і заходами, до навичок спілкування з працівниками різних політичних структур.
Які заходи плануються в місті найближчим часом? На яку аудиторію вони будуть розраховані?
Ось беру перед вами план на березень місяць. Що би бачимо тут, у нас 20 березня буде засідання “розМовного клубу” (інтерв’ю журналістка брала 18 березня, - ред). 26 березня буде звіт міського голови в Палаці культури. 27 числа буде театральний капустник до міжнародного дня театру. 29 березня буде концерт волонтерів, разом з нашим співаком із військової частини. Також, на початку квітня готуємо звітний концерт всіх колективів Палацу культури. Ми звітуємо перед обласним управлінням культури, оскільки у нас прийшов термін захисту звань, які мають наші колективи. Це звання “Народний” і “Зразковий”. Таких колективів у нас 11, тому для них якісно підготуватися і надати матеріал щоб підтвердити своє звання – завдання номер один.
Розкажіть про заходи, які створені для молодого покоління та про ті які плануються для молоді в майбутньому.
Дивіться, я можу чітко вам розповісти про заходи створені для дітей, оскільки там очевидна вікова група. Якщо ж казати про молодь, то тут треба зауважити яка саме вікова група вважається молоддю. Наприклад ми проводили спільно з волонтерами гру “Що? Де? Коли?”, вона розрахована на молодь? На різне покоління правда ж? Але участь в основному приймали молоді люди. Також, ми скоро спільно з Юрченком будемо проводити благодійний концерт, на яку аудиторію від буде розрахований, на молодих чи на старших? Так само – на людей різного віку. Ми зараз не ділимо молодь і дорослих. Не створюємо ціленаправленно захід для пенсіонерів чи для людей середнього віку, або тих кому 20 років. Скоро в місті буде День молоді, і ми думаємо що нам зробити, щоб це мало якусь специфіку саме для молодих людей. Тобто в цей період війни, такої ціленаправності робити щось окремо для молоді немає, оскільки у нас не безкінечний ресурс. Це ще звісно залежить від, того яка ініціативна йде від юнаків, десь у нас виходить 50/50, але в більшості випадків ініціативи майже немає, і їм не до цього зараз. Вони зараз тільки направленні на написання нових проєктів, а ми їх в свою чергу сприяємо. Ми забезпечуємо технічно цей захід та надаємо відповідне обладнання й чисте приміщення. Тобто у нас виходить спільна праця з молодим поколінням.
Як війна вплинула на роботу Палацу Культури? Розкажіть в яких напрямках стало працювати легше в яких важче?
У всіх напрямках стало працювати важче. Від прибирання Палацу культури і забезпечення гуманітарних організацій які знаходяться у нас. До функціонування і забезпечення “Пункту незламності” і “центру емоційної підтримки дитини”. В цих місцях завжди треба прибирати, поповнювати запаси. Ми це все зробили, і все працює, але це ускладнило роботу і комунікацію в Палаці культури зараз. Оскільки у нас з початку війни виїхали декілька спеціалістів, це трошки ускладнило деякі процеси, але всі керівники, режисерська група й адміністрація залишились. В цьому плані стало легше, тому що ми були колективом, який розумів що треба робити, що вимагати і як допомогти один одному, таким колективом ми і залишилися. Звісно якщо порівняти все з першим роком війни, коли не було світла і керівники проводили заняття з ліхтарями, то зараз все стало краще. Світло не вимикається і психологічний стан у всіх трохи полегшився. Людям хочеться якоїсь відради, послухати пісню, подивитись на танець, тобто вже приходять в Палац культури набагато частіше.
Хотів би сказати, що якщо б у нас забрали двох наших працівників на війну, чи вони б самі пішли на фронт, або ще щось трапилось. Палац культури осліп би і оглух. Осліп би, тому що у нас єдиний світлооператор у місті, який розуміється на системі керування світлом. І оглух би, тому що у нас єдиний професіональний звукооператор, який може забезпечити якісним звуком будь-який наш захід.
Наскільки вам і вашому колективу морально та фізично важко переносити заходи через траурні дні?
Нам не важко, ми готові до цього в будь-яку секунду. Наш колектив свідомо приймає цей факт. Всі розуміють, що по іншому бути не може. Плануємо заходи заздалегідь на звичайне число. У нас немає такого, щоб ми поставили захід в той день коли у нас день буде жалоби. Ніхто ніколи не каже що “от, шкода що ми не провели захід”, це просто неприпустимо. Єдине коли ми жалкуємо, що не провели захід - це коли він мав на меті дати оптимістичний заряд, а почалася повітряна тривога. Навіть якщо згадати, концерт на восьме березня, вже мали о 18:00 давати концерт, аж раптом почалася повітряна тривога. Пощастило що вона тривала 20 хвилин, і всі наші глядачі та артисти з керівниками повернулися в зал, і зробили на мою думку чудовий концерт. Якщо б тривога тривала на десять хвилин довше, то нам би довелось його відмінити. Можливо це прозвучить страшно, але ми вже привчили себе не жалітися, не нарікати на щось, а приймати нашу дійснісність такою яка вона є.
Чи можете ви назвати рекордну кількість людей, що відвідували захід за час вашого управління ПК, та з моменту повномасштабного вторгнення?
Якщо казати за якийсь концерти що були проведені до дня Портовиків чи Хіміків колись на площі, то цих людей не перерахувати, там могло бути і 10 тисяч осіб. А якщо казати за ті концерти які були в Палаці культури в золоті роки існування Припортового заводу та порту “Південний”, коли наше фінансування щедрим на виконання всіх потреб. То в концертній залі могло заходитись максимум півтори тисячі осіб. За час війни ми обмежені. По-перше, бо концерту залу треба опалювати. По-друге, бонаша сцена тепер стала місцем зберігання гуманітарної допомоги. По-третє, бо наше бомбосховище розраховане максимум на 300 з хвостиком людей. Тож, тепер ми це узаконили, і тепер офіційно в Палаці культури може знаходитися не більше 200 чоловік.
Чи планують найближчим часом Палац культури реставрувати чи робити в ньому ремонт?
Ні, ніяким чином. Ми плануємо зробити тільки якісь незначні косметичні кроки, за кошт який ми зможемо виділити. Наприклад пофарбуємо лавки на території палацу та висадимо квіти. Просто це зараз не фінансується, є укази від Кабінету міністрів, де чітко написали що можна робити, а що ні. Наші кошти виділені тільки на життєзабезпечення та зарплати робочого персоналу. Звісно Палац культури потребує якогось покращення, хоча б навколишня його територія. Ми ще якось можемо пофарбувати лавки і привести до нормального стану урни. Але наприклад, там де підпірні стінки, де фонтан і по обвалювался плитка, то там ми нічого зробити не можемо. Ми розуміємо що треба покращувати та ремонтувати. Адже Палац повинен показувати своїм зовнішнім виглядом, приклад чистоти, культури та охайності. Поки ми не маємо таких можливостей.
У фойє ПК "Дружба"
Розкажіть про березу при вході в ПК. Чому вона так багаторазово змінювалась та чому були прийняті такі рішення?
Вона змінювалася три рази, при моїй пам’яті. Коли вона засохла, випав якраз час загострення нашого сприйняття всього. І ми щоб якось покращити людям настрій придумали що це буде така наша ППО. Символічно один раз вистрілили з неї, попереджуючи російських загарбників що їх тут ніхто не чекає. Звичайно це жартома, але через жарт, ми хотіли дати трошки оптимізму. Тобто будь-хто міг взяти м’ячик і вистрілити десь у фонтан, вона задумувалась як розвага. Потім рогатка піддалася варварству наших жителів. Хтось обірвав резинку від рогатки і зламав знак, де було написано що це наша протиповітряна оборона. Потім ми вирішили придумати щось таке з душею, щоб могло заспокоювати, і тому це серце. Вона звісно потребує оновлення, але те як до неї зараз відосяться інші, це може бути і скарга що вона в незадовільному стані. Та може бути алегорія на те, що ця береза передає стан українців зараз. Вона так само переживає події війни, втомлена, засмучена горем і всіяна зморшками. Але ми плануємо переробити березу в дещо інше, є в нас здумка, але це ви вже побачите згодом.
Береза біля ПК "Дружба"
Що на вашу думку гальмує розвиток культури в нашому міста, а що навпаки розвиває?
Війна гальмує, що ж ще може бути крім неї. Навіть якщо б зараз було більше грошей, у мене б рука не повернулася підписати договір на постачання, якогось нового мікрофону. Без цього мікрофону я якось ще проживу, гроші зараз треба зовсім на інші цілі, більш важливі. Мені б дуже хотілось, щоб всі ці події додали більше культури відносин між людьми. Тобто, в моєму інформаційному просторі я зауважив, що люди стали більше терплячими та розуміючими оне до одного. І як би це страшно не звучало, але війна зробила всіх нас більш людяними, адже багато хто з нас зараз переоцінив своє життя. Хотілося щоб цього стало більше, без суперечок та непорозумінь.
