Майже два роки тому у Південному з’явився проєкт «Дівочі посиденьки». Спочатку його авторки хотіли створити теплий простір для спілкування та цікавого дозвілля жінок. Сьогодні це вже значно більше: місце, де знаходять підтримку, нових подруг, сили змінити життя і просто видихнути посеред війни. Про те, як змінювався проєкт, чому жінкам так потрібні безпечні простори та що надихає продовжувати цю справу, ми поговорили зі співорганізаторкою «Дівочих посиденьок» Ольгою Руднєвою.
– Коли ви започатковували цей проєкт, яку проблему хотіли вирішити?
- Проєкт «Дівочі посиденьки» ми з Анною започаткували восени 2024 року. Спочатку все було досить просто: ми хотіли об’єднати наші аудиторії, створити теплий простір для спілкування жінок і запропонувати їм цікаве дозвілля. Нам хотілося, щоб люди могли знайомитися, знаходити однодумців і просто добре проводити час.
– Чи сьогодні ви сформулювали б його місію так само?
- Ні, зараз вона стала значно ширшою. Ми хочемо показати, скільки цікавих і талановитих фахівців працює у нашому місті. Мені завжди боляче чути фразу: «У Південному нічого не відбувається». Насправді це зовсім не так. І, звісно, головною місією залишилася підтримка жінок. Дві години у жіночому колі без дітей, без побутових турбот і робочих дзвінків, із цікавими вправами для саморозвитку та живим спілкуванням іноді стають саме тим перезавантаженням, якого людині бракує.
– За цей час через проєкт пройшли десятки жінок. Чи стали вони відкритішими до розмов про свій психологічний стан?
- У нас уже сформувався певний «костяк» учасниць, які майже не пропускають зустрічі. Але водночас постійно приходять нові жінки. Зрозуміло, що тим, хто давно з нами, легше відкриватися. Водночас атмосфера наших зустрічей дуже швидко допомагає розслабитися навіть новачкам. Жінки відчувають себе у безпеці, тому поступово починають говорити про свої переживання, ділитися думками й почуттями.
– Чи були історії, які довели вам, що «Дівочі посиденьки» стали для когось значно більшим, ніж просто зустріч?
- Так, і це, мабуть, найбільша нагорода. Наприклад, одна з наших постійних учасниць зараз кардинально змінює професію. Вона навчається психології й планує працювати з військовими. Дуже приємно бачити, коли люди знаходять новий шлях і наважуються змінювати своє життя.
– Війна радикально змінила емоційний стан українців. Як змінилися потреби жінок за цей час?
- Ми почали працювати вже під час повномасштабної війни, тому загалом запити залишаються схожими. Жінки приходять за підтримкою, розумінням, відпочинком, новими знайомствами і бажанням хоча б ненадовго відволіктися від важкої реальності.
– Де проходить межа між психологічним розвантаженням і професійною психологічною допомогою?
- Ми дуже добре розуміємо цю межу. Наш формат має ознайомчий характер. Кожен спеціаліст працює з групою приблизно пів години, тому про глибоку психотерапевтичну роботу не йдеться. Ми можемо підтримати, допомогти трохи розвантажитися, познайомити з різними практиками. Але якщо людина потребує серйознішої допомоги, кожен наш фахівець залишає свої контакти, і жінка може звернутися вже індивідуально.
– Чи доводилося змінювати формат, тому що старі рішення вже не працювали?
- Коли працюєш із людьми, місце для імпровізації є завжди. Навіть одна й та сама майстерка може проходити по-різному залежно від групи. Втім сам формат майже не змінився: дві години роботи, три тематичні столи, невеликі групи учасниць, які кожні пів години переходять до іншого спеціаліста. Хіба що річницю проєкту восени 2025 року ми відзначили інакше: тоді всі учасниці виконували спільне завдання, працюючи у своїх командах.
– Які історії найчастіше звучать на ваших зустрічах?
- Наше місто стало домом для великої кількості внутрішньо переміщених осіб. Тому серед учасниць багато жінок, які були змушені залишити свої міста. Хтось приходить просто відпочити, а хтось шукає нові знайомства, бо старі соціальні зв’язки війна буквально обірвала. До речі, моя співорганізаторка Анна Гук сама родом із Херсона. На початку проєкту вона завжди представлялася як гостя нашого міста, а тепер усміхається й каже: «Я вже майже місцева». І це теж одна з тих маленьких історій внутрішньої трансформації, які ми проживаємо разом.
– Ви багато віддаєте іншим. А звідки самі берете сили?
- Це і просте, і складне питання водночас. Коли допомога людям є не лише професією, а й покликанням, то підтримуючи інших, ти теж отримуєш ресурс. Я люблю людей і люблю бачити, як у них щось змінюється на краще. Це дарує відчуття реалізованості. А ще дуже важливо вчасно відпочивати. Мене відновлюють спорт, прогулянки на природі, подорожі, нові місця, зустрічі з близькими. І, звичайно, іноді я сама звертаюся по підтримку до колег.
– Якщо вимірювати успіх не цифрами, а людськими змінами, що стало головним досягненням проєкту?
- Для мене відповідь очевидна. До нас приходять знову і знову. Нас рекомендують подругам, сестрам, мамам, колегам, донькам. Це означає, що ми робимо щось справді важливе. І ще один показник, який неможливо виміряти статистикою: жінки виходять із наших зустрічей усміхненими, натхненними і наповненими.
– Яким ви бачите майбутнє «Дівочих посиденьок»?
- Ми не любимо будувати дуже далекі плани. Працюємо доти, доки бачимо запит і розуміємо, що цей простір потрібен жінкам. Ідей завжди багато, і вони чекають свого часу.
– Чи є фраза учасниці, яку ви пам’ятаєте досі?
- Як не дивно, ні. За майже два роки було дуже багато жінок і дуже багато теплих слів. Я пам’ятаю радше не окрему фразу, а загальне відчуття вдячності, яке ми отримуємо після кожної зустрічі.
– Чи змінив цей проєкт ваше власне розуміння жіночої сили? Скоріше, підтвердив те, у що я вірила завжди. Жіноча сила і жіноча енергія надзвичайно потужні. Просто самі жінки не завжди це усвідомлюють. Хочеться думати, що наші зустрічі допомагають учасницям краще зрозуміти себе, повірити у власні сили й навчитися ставитися до себе з більшою любов’ю.
– Чи був момент, коли вам самій «Дівочі посиденьки» були потрібні не менше, ніж їхнім учасницям?
- Не знаю, чи більше, ніж іншим. Але точно можу сказати: я щоразу чекаю наших зустрічей із хвилюванням і великою радістю. Вони теж наповнюють мене.
– Якби сьогодні можна було повернутися у день запуску проєкту, що б ви сказали собі?
- Напевно, сказала б: «У вас усе вийде навіть краще, ніж ви зараз уявляєте». Тоді ми з Анною думали: «Просто спробуємо». А виявилося, що це «спробуємо» перетвориться на добру традицію, яка щомісяця дарує жінкам підтримку, радість і відчуття, що вони не самі.
