Головний лікар КНП “Центр первинної медико-санітарної допомоги” Тетяна Рибакова розповіла редакції Южне.City про забіякуватий характер, знайомство з чоловіком в горах та поєднання материнства і посади головного лікаря.
- Розкажіть, будь ласка, де Ви народилися і як опинилися в Южному?
- Я народилася в Росії, місто Ковров, Володимирська область. Мій тато-військовий після навчання отримав направлення туди, і саме там з’явилися на світ я і мій молодший брат. Але всі наші родичі з України, і тому батьки вирішили переселитися поближче до них. Спочатку жили в с. Терноватая, а через 2 роки в с. Березанка Миколаївської області. Коли батько почав працювати в Южному у відділку міліції,то через 2 роки і вся наша родина переїхала до нього. Існує сімейна легенда, що колись проїжджаючи повз Южне, в якому на той час було всього декілька будинків, мама сказала тату, що мріє та хоче жити саме в цьому місці.
- Яким Ви пам’ятаєте місто Южне, коли ви його побачили перший раз?
- Я переїхала в Южне і пішла вчитися в 9 клас, мені було 14 років. Повсюди будівельні роботи. Парків ще точно не було. Збиралися з друзями на дитячих майданчиках та співали пісень під гітару. З братом постійно бігали до прикордонної застави, бо там нам було дуже цікаво. Ну і звісно море дуже близько, що не могло не подобатись. Ну, а взагалі мої емоції від переїзду - я була трохи в шоці, бо знову треба було змінити школу, друзів і місце проживання.
- На скільки у Вас близькі стосунки з рідним братом?
- У нас різниця у віці 4 роки, але відносини дуже близькі. Все своє усвідомлене дитинство ми провели разом. Я почала його брати з собою на дискотеки, до своїх друзів. І навіть, коли брат почав навчатися після закінчення школи в Одесі,то ми також жили разом. Коли він був зовсім маленьким, то я постійно “влазила” в його компанію та хотіла його захистити. В мене характер був не з легких, синець для мене - це було нормально. Але коли брат підріс, то він почав оберігати вже мене. І у хлопців не було можливості провести мене додому, бо завжди позаду йшов молодший.
-Як Ви познайомились зі своїм чоловіком?
- На той момент я була ще студенткою, закінчила 5 курс, та дивом попала у склад групи Одеського припортового заводу, яка вирушала у спортивний туристичний похід у Крим, на гору Чатирдаг. Це був мій перший похід, але деяку спортивну підготовку я все ж мала: займалася танцями, волейболом та плаванням. З усієї великої групи я була знайома лише з однією людиною, і це не був мій майбутній чоловік. Найцікавіше розпочалося вже в горах. Ми підкорили вершину, була чудова погода,група ще зайшла у печеру. Але коли розпочали спуск, ми відстали від усіх, заблукали, і на додачу ще пішла сильна злива. Майбутній чоловік був вже не перший раз у тих місцях, і вивів нас на велику галявину. Я вже змучилась під дощем, втомилася, змокла та хотіла їсти. А він мені каже: “Подивись під ноги і побачиш, що тут можна з’їсти”, та назбирав у траві для мене повні долоні суниці. Так і почалася наша романтика! Поїздка завершилася, але ми не взяли один в одного ні номери телефонів, ні адрес, навіть прізвища не знали. Два місяці в Южному я сумувала за ним, шукала. Зустрілися випадково, але після цього вже були разом і ніколи не розлучалися.
-Чи підтримали Ваші батьки вибір в особистому житті?
- Батько в мене дуже стримана людина, він просто мовчав. Мама була дуже здивована, і казала, що так швидко не буває. Тим паче, що я завжди стверджувала, що до 30 заміж не вийду, що буду займатися кар’єрою, і дитина в мене буде одна і пізня. Але після весілля відносини з батьками налагодилися. Свекруха, взагалі - подруга, помічниця; і погуляти разом, і поплакати разом. Мої батьки, чоловік, брат - це мої найкращі друзі.
- Чи допомагає Вам чоловік з дітьми, і як вдалося поєднати чотири декретні відпустки з роботою лікаря, а потім - головного лікаря?
- Як би не мій чоловік, то я ніколи б в житті не наважилася на чотирьох дітей. У 22 роки я вперше стала мамою, і думала, що на цьому все. Але коли побачила, як чоловік мені у всьому допомагає і підтримує, то народила і другу, і третю дитину. Тим більше, що перші дві доньки, а я хотіла сина. Тепер є у нас Єлизавета, Катерина, Владислав і Вікторія. Старша донька і син схожі на чоловіка, а середня донька і наймолодша на мене. Дуже боялася, що серед дітей будуть ревнощі один до одного, але ні, все добре, всі дружать. Старші двоє дівчат між собою, а молодші теж удвох. Дуже дякую старшій доньці за допомогу з молодшими дітьми. Доречі, син мріє стати лікарем-гінекологом, щоб допомагати дітям з’являтися на світ.
- Де і з ким відпочиваєте?
- Зазвичай десь на виїзді. Але останні 2 роки, як стала керувати Центром, не можу себе перебороти, щоб поїхати далеко, щоб відключити телефон. Чоловік шуткує, що центр - це моя п’ята дитина, і поки він не стане самостійним, мене не відпустить. Здебільшого відпочиваємо родиною на дачі в
с. Кошари. Мрію повернутися в Крим, там де розпочалася наша історія з чоловіком. Відвезти туди дітей, щоб вони теж полазили по тим горам.
- Яким чином обирали свою професію?
- Коли ми ще жили в Росії, я ходила до дитячого садочка, а мама працювала в лікарні, і мені завжди подобалось приходити до неї на роботу. Я досі пам’ятаю той запах, мені він дуже подобався. А тато був військовим. І я в дитинстві хотіла бути чи лікарем, чи військовим, або військовим лікарем. Так як в мами на роботі була частіше, то й обрала її медичну професію. Ну іграшки були відповідні - пробірки, штативи, всіх весь час лікувала. Та вже в школі сумлінно вивчала предмети необхідні для медичного, бо знала до чого я йду.
- Який шлях становлення в медицині Ви пройшли?
- Після завершення навчання отримала розподіл у Кучургани, але я там так ні разу й не була, бо отримала перерозподіл у Снігурівку Миколаївської області. Але мене залишили в Миколаївській обласній дитячій лікарні, де я і проходила інтернатуру. Пропрацювала я там рік, потім завагітніла і просила перевести мене до Одеси. В Одеській дитячій обласній лікарні теж пропрацювала трохи менше року. І потім вже збудували Южненську міську лікарню, і Роман Васильович Лиманський мене забрав до себе. Починала в Южному з амбулаторного прийому в поліклініці. Після того пішла в другий декрет, де за 3 роки встигла народити дві дитини. А вийшла вже працювати в лікарню, в стаціонар дитячого відділення. Стала головою профспілкового комітету лікарні. Сходила в останню декретну відпустку. А потім розпочалося найцікавіше. Лиманський покликав до свого кабінету і наказав писати заяву на ім’я міського голови, що я буду виконувати обов’язки головного лікаря центру первинної допомоги населенню. Я відмовлялася, казала, що в мене четверо дітей і я не зможу. Але Роман Васильович вмовив з тим, що місяць попрацюєш, а потім ми тобі заміну знайдемо. Спочатку було дуже складно, бо в мене був чудовий колектив, але не було команди. Думки покинути цю справу постійно роїлися в голові, але головний лікар міста сказав мені, якщо ти відпрацюєш перший рік, то далі піде, як по маслу.
- Як Ви думаєте, що найскладніше у роботі лікаря, а що у роботі керівника?
- У роботі лікаря важливіше за все, щоб ти відчував від людей віддачу, щоб вони приходили з посмішкою, не грубіянили. Щоб була повага до лікаря, щоб не телефонували о 3й годині ночі, після того, як ти відсидів 8 робочих годин на прийомі. Керівнику важливо, щоб його команда дивилася з ним в одному напрямку. Я дуже імпульсивний керівник. Довго терплю, але якщо мене вже понесе. Але відходжу теж дуже швидко. Мабуть, мої підлеглі до мене вже звикли. А може й ні.
- Розкажіть про забезпечення медичних закладів Южного та наскільки вони конкурентоспроможні з часними медичними установами в місті?
- Я можу сказати одне, що в наших лікарів є все. Завдяки місцевій владі та місцевому бюджету ми укомплектували все, що було заплановано на початку роботи в табелі оснащення. Я вже дивлюсь на те, чи можна забезпечити ще кращим. І я не думаю, що в нас умови гірші ніж у часному кабінеті чи у філіалі Одеської часної клініки. Може не все так відлагоджено, як там, але я вважаю нас досить конкурентоспроможними і в заробітній платі, і в кадрах, і в кабінетах .
- Цікавить Ваша думка про публічність лікаря (телебачення, соціальні мережі), яка стає все популярнішою в сучасному суспільстві.
- В мене був досвід виступів на Южненському телебаченні, але як він мені показав, що особисто люди ліпше сприймають ту ж саму інформацію, ніж через екран телевізора. Мені дзвонили мої пацієнти після ефірів і задавали дуже багато питань. Тому я більше люблю живе спілкування і мені завжди є що сказати. І мені легше подзвонити, ніж спілкуватися з пацієнтами у соціальних мережах.
- Які головні проблеми та головні досягнення виникли під час боротьби з коронавірусом?
- Дуже вдячна своїм лікарям, бо вони мене підтримали в принципі, і робили багато чого, що не входить у їх обов’язки. Ми зібралися колективом і разом вирішили, що будемо робити все, що від нас залежить, щоб контролювати інфекцію. Але не все залежить тільки від нас, наприклад, керівництво деяких підприємств не йшло нам на зустріч, і не робили того, що мали робити по закону. Ріст статистики по захворюванням на коронавірус у місті Южне наприкінці серпня пов’язую із ростом кількості хворих у місті Одеса. Багато южненців працюють в Одесі, та одесити також приїздять на наші підприємства. Туристи точно не винні, бо до нас ніхто не звертався з такою проблемою. Спочатку ми штучно стримували епідемію жорстким карантином, а зараз умови карантину стають все слабшими. Тому я розумію, що вже готові відпустити цю інфекцію на самоплив. Бо я вважаю, що нам прийдеться жити з цією інфекцією декілька років. Так як, навіть, ті, хто перехворіли, втрачають цей імунітет і можуть заразитися ще раз.
- Які у Вас мрії особисті та робочі цілі?
- Я мрію про будинок для своєї великої родини. На дачі дуже хочу баню. Я хочу знов почати їздити у відпустку, навчитися вимикати мобільний телефон. Бо я лягаю спати з думками про роботу і встаю з такими самими думками. Навіть, вночі можу якусь ідею записати на папері. В центрі хочу мати більше місця, бо в лікарів дуже маленькі кабінети. Хочу взяти на роботу ще мінімум 8 спеціалістів, щоб лікарі мали стільки декларацій, які вони зможуть реально опрацювати. Зробити електронний запис пацієнтів. Все що я запланувала на цей рік, я вже зробила.
