З початку повномасштабного вторгнення кожен і кожна обрали свій фронт боротьби за незалежність. Випускниця першої школи Южного, 36-ирічна Ганна Земляна – культурний. Жінка живе у Канаді та пише картини, гроші з продажу яких жертвує на гуманітарну допомогу українцям. Про те, як мистецтво стало зброєю у боротьбі за свободу, Анна розповідає інтернет-виданню Южне.City.
Фото: З особистого архіву Анни
– Вітаю, пані Анно. Як і коли ви переїхали у Канаду?
– Ми переїхали восени 2017 року. Тобто близько 4.5 роки тому. Мій чоловік, я та наш синочок (зараз йому 7 років). Коли обирали країну для іміграції, дізналися, що саме в Канаді найбільша кількість українців. Тому тут майже як вдома.
– А яке ставлення до українських біженців у Канаді зараз?
– До українців і раніше ставилися з повагою. Наприклад, в Канаді майже у кожного другого є українське коріння. Я багато спілкуюся з людьми. І канадці часто розповідають, що їхні дідусі й бабусі (або прадідусі та бабусі) переїхали сюди кілька десятків років тому. Дуже шанують українську культуру, традиції. А з початком війни ставлення до українців стало ще більш теплим. Наших біженців тут приймають у своїх домівках місцеві жителі. Хоча це зовсім чужі люди. Вони навіть не знають української мови, але намагаються налагодили контакт з гостями. Я дуже вдячна за це всім канадцям (взагалі всім людям, які допомагають зараз українцям).
Фото: Подарунки, які зв'язали канадці для Анни
– Як для Вас почалося 24 лютого?
– Цей день я не забуду ніколи. В нас тут був вечір, коли розпочалося вторгнення з боку Росії. Ми з чоловіком останні пару тижнів не виключали телевізор, бо вже відчувалося напруження. YouTube працював у фоновому режимі. І тут близько 19:40 ми чуємо від одного з каналів, що одночасно у декількох великих містах люди прокидаються від дуже гучних вибухів. Я одразу схопила телефон і зв’язалась з батьками. Намагаючись приховати сльози, спитала, чи чули вони щось. Але виявилося, що саме в них не було чути ракет. А от в Одесі брат та свекруха прокинулися від того, що їхні будівлі почали здригатися. Звичайно всю наступну ніч ми не спали. Та й потім ще три місяці сну було не так вже й багато.
– Яке значення має малювання у Вашому житті? Як Вам прийшла ідея продавати картини?
– Малювання картин для мене – це і хоббі, і професія. В мене вже були написані раніше картини, які я створювала просто для задоволення. Коли почалася війна, першу добу я не знала, куди себе подіти. А потім стало зрозуміло, що треба допомагати тим, чим зможу. Я сама будую свій графік роботи. Тому я переключилася на написання нових картин. Кожного дня приходила на роботу та просто малювала, малювала. Спочатку продала всі написані заздалегідь картини. Напрочуд швидко розлетілися. А тим часом взялася за нові. Коли у художника депресія чи будь-який внутрішній конфлікт, пишеться швидко і натхненно. Я і раніше знала про це, але тепер відчула на собі. Продавати мені допомагали мої канадські клієнти. Вони відповідали на всі повідомлення, приймали замовлення. Навіть годували мене. Я досі під враженням від їхньої відданості.
– У якій техніці Ви зазвичай малюєте? Які мотиви Ви зображуєте у своїх картинах?
– Зазвичай я пишу акрилом, олійними фарбами, аквареллю. Частіше за все це квіти, пташки… природа. З початком війни до цих сюжетів приєдналася патріотична тематика. Багато соняшників, жовті поля, небо…
– У які фонди надсилаєте отримані кошти?
– Мені пощастило мати друзів волонтерів. Я надсилаю їм гроші. Мій однокласник, Андрій, особисто відвозить нашим захисникам на передову необхідні речі. Зараз він купував броніки, турнікети, ліки… завжди є потреба в чомусь. Також один мій друг допомагає з гуманітарною допомогою Южному та іншим містам (Ілля). В Одесі друзі збирають гроші на питну воду для Миколаєва, самі відвозять її туди. І хоча воду там вже дали, кажуть, вона досі не підходить для вживання, тому допомога ще потрібна. Ще в мене є друзі одесити, які доставляють підгузки та дитяче харчування для багатодітних сімей, які не можуть собі дозволити це купити. А також у нас є великий волонтерський штаб у Торонто. Ці хлопці та дівчата власноруч збирають тонни гуманітарної допомоги та раз на місяць відвозять на кордон до Польщі. Тобто допомога завжди потрібна. Дякувати Богові, маю чудових друзів, яким цілком довіряю.
