Війна має багато історій і багато облич. Вона вривається нахабно, без запрошень. Відчуває себе господинею у наших оселях і повністю руйнує плани. Змінює долю і життя в цілому. 24 лютого незвана гостя увірвалася рано-вранці до 44-х мільйонів українців. Відтоді у кожного є своя історія війни. Южне.City поспілкувалося з Вірою Хвуст, дружиною священика із Київщини, яка евакуювалась за кордон, залишилася без житла та постійно допомагає ЗСУ.
— Розкажіть про свої довоєнні будні? Як вони минали?
— Останні роки свого життя я присвятила створенню прихистку для жінок з дітками, які спіткнулись із складними ситуаціями та за певних обставин не мають куди йти. Тобто для тих, хто потерпає від домашнього насилля. «МаДім» функціонує і зараз. Щоправда, там живуть мами з дітками, які переїхали із зони бойових дій. Зараз такі реалії.
— Ви проживали у самому Києві?
— Ми з сім’єю жили у селі Білогородка, Київської області. Займались ремонтом нової квартири, яку купили в Ірпіні і вже готувались до переїзду. Та у війни скоріше на це були інші плани. Переїхати ми так і не встигли, а потім Ірпінь опинився в окупації. Пізніше від сусідів я дізналась, що і самої квартири у нас більше немає.
— Ваші дії 24 лютого. Як вирішили евакуюватися і чому?
— Я прокинулась близько дев’ятої ранку і про страшні новини вже дізналась з інформаційного потоку в мережі. Евакуюватись вирішили на третій день, бо неподалік був сильний вибух. Тоді чоловік запропонував їхати на Західну Україну, потім на Львів. Коли були часті повітряні тривоги дитина дуже боялась і плакала, тому ми з сім’єю вирішили поїхати за кордон.
Фото: З особистого архіву Віри
— Разом із чоловіком?
— Так, мій чоловік священик, він має білий військовий квиток. Церковне керівництво дало йому направлення до Італії.
— Як емоційно відбувся виїзд?
— Виїзд за кордон став для мене стресом. Я люблю Італію, була тут не один раз, але зараз серцем я вдома — підКиєвом.Приїхавши у Рим, ми з Іванкою (донькою) пішли на сходи ПонтіяПілата. 28 сходинокпривезені у 326 році з Єрусалиму. Цими сходами вели Ісуса Христа на суд. Підіймаючисьсходинками ми молилися. Просили милостіБожої для нашоїУкраїни.
— Як дитина пережила переїзд?
— В цілому добре. Іванка старша, а в мене ще є один син — Лаврусь. Йому всього 7 місяців. Він пережив бомби, ракети, втрату житла, переїзд через пів-Європи. Та він продовжує посміхатись, але все ж боїться гучних звуків. Італійки його обожнюють та задаровують подарунками. А він тішиться добрим людям та морю, розглядаєкорів та овечок, бавитьсяіграшками та слухаєказки. Йогопогляд став дуже дорослим, а під час молитви за Україну — затихає. Син. Такий маленький і одночаснодорослий.
— Під час евакуації за кордон знайомилися з кимось? Можливо обмінювались досвідом, історіями?
— У мене є історія дівчинки, яка вижила. Поділюсь нею з її дозволу.
«Коли всі почали говорити про можливий напад, ми навітьподумати не могли, що буде так серйозно. Мама сказала, щоварто б вже скласти тривожну валізку, але ми тільки посміялись. Коли ж на нас таки напали, втекти було не можливо.Ми сиділи у підвалі, мама тримал аЛюбцю (4,5 роки), я тримала Ігоря (9 років). Усе дрижало. Ми боялись навіть рухатись.
З нами у підвалі сиділа сусідка з старенькою мамою і шестирічнимсином. Бабуся не витримала сліз онука і пішла взяти якоїсь їжі, доки дім не зруйнували. Ми чули лише вистріл. Бабуся не повернулась.
Мама хотіла піти набрати снігу, натопити, але ми чули з вулиці російських солдатів, тому не йшли. Бо і її б розстріляли. По нас бігали щури. І ми навіть думали зловитиїх і посмажити, але мама заборонила, щоб ми не померли від хвороб, які вони переносять. Любця дуже плакала, а не можна. Щоб не чули. Вона хотіла їсти і пити. А тоді якийсь незнайомий чоловік кинув крізь вікно підвалу нам сумку із яблуками квашеними і печивом. Мама думала може отруйне, але вирішили їсти, бо вже було без різниці: померти від голоду чи яду. А то був наш солдат, напевно, бо і в сусідній підвал кинули таке ж.
Ігор сказав, що це святий Миколай до нас прийшов. А потім був час, коли мама пісяла, цідила сечу крізь кофту і давала пити. Бо біля нас була російська техніка.
Коли нас виводили із підвалу, то було багато трупів. Наших українських закопували, а російських тягали собаки. Це дуже гидко. Якби ще один день, то і Любця б не вижила. А Ігор хотів вийти, щоб його вбили. Це дуже страшно. Мама посивіла. На очах стала білою. А їй лише 38.
А мою подругу-однокласницю спочатку ґвалтували, а потім вбили. Уявляєте? На очах у її мами і молодшої сестрички. Я ніколи їм цього не пробачу. Вступлю у медичний, винайду отруту і витравлю їх усіх, аби цих російських не існувало. А поки їх там мочить мій тато, аби зрівняти окупантів з землею.»
— Звідки вона родом? Де відбулась ця історія?
— Маріуполь. До речі, є ще одна дівчинка, Катя. З нею ми проговорили мабуть години три. Вона старша від попередньої, але її історія не менш болюча. З її слів:
«Знаєте те відчуття, коли боляче? Колись я думала, що боляче це нерозділене кохання, а виявилось, що боляче — бачити, як твоя мама помирає. А п’ятирічний брат говорить: «Мамочко, не спи, ти змерзнеш». І ми ніколи не потрапимо на її могилу. Вона так і лишилась у тому темному і сирому підвалі. Ми ходили в туалет, спали, їли у тому ж підвалі.
А якось наш дядя Коля спіймав голуба. Це був, мабуть, п’ятий чи шостий день. Ми його засмажили і з’їли. А потім усіх нудило. Мама трималась до останнього і за три дні до евакуації померла.
Я сказала братові, що вона міцно спить і її не варто будити. Але здається, що він усе зрозумів. Зрозумів усе ще тоді, коли померла наша сусідка, а ми не могли її винести і від неї почало тхнути. А потім навколо стихло і дядя Коля її виніс. Він підірвався на розтяжці. Мама дуже плакала тоді, бо після смерті тата, дядя Коля був найближчою людиною.
Трупи так тхнуть… вони були скрізь. Я закрила братові очі маминим шарфом, щоб він цього не бачив. Поки ми тікали, мене ледь не вирвало кілька разів».
— Чим Ви займаєтесь, щоб відволіктись від страшних історій/реалій?
— Я постійно волонтерю, намагаюсь бути корисною Україні. Через соцмережі збираю кошти, які потім відправляю на підтримку ЗСУ. Тепловізори, машини, амуніція, усе необхідне для наших військових. Та і взагалі для цивільних людей, які того потребують.
Фото: З особистого архіву Віри
— Ви сказали, що дізнались від сусідів про зруйновану квартиру в Ірпені. Особисто у Вашій історії це одна втрата?
— Ні. Взагалі в мене почався важкий період. Війна додала мені ще однієї втрати. Лише тиждень тому я сміючись, що то все жарти — робила тест на вагітність і бачила на ньому дві лінії. А сьогодні вона одна. Позавчора ввечері, коли я думала про Маріуполь, шукала бус, паралельно вирішувала питання поселення харків’ян та хвилювалась куди з’їхати з дітьми, наш малюк вирішив піти. Це сталось практично безболісно, бо термін крихітний. Відкрилась маленька кровотеча, вискочив клубочок і все…Пішов, бо напевно не відчув, що зараз на нього є час. Відчув, що мама зайнята усім на світі, але не собою і ним. Я знайшла у собі сили ще наступного дня щось робити, але сьогодні я дійсно відчуваю, як мені важко та погано фізично. Я продовжуватиму цю боротьбу в його ім’я. Обов’язково. Бо ця війна додала мені ще однієї втрати.
