По-різному, залежно від того, скільки тобі років.
Зими мого дитинства були галасливими, дзвінкими і безтурботними.
Порипували білим снігом під червоними бурками, зривалися реготами-пересміхами усіх дівчат-хлопців із нашої вулиці. Які прив”язували низку саней одні до одних, а “в хвостик” - ще й мішок.
І летіли з гірки до першого дерева.
Бууум - це ламбада із саней врізається в дерево. Тріщини на стовбурі, вм”ятини на санях. А лобам - хоч би хни. Міцні.
Боляче, але ніхто не плаче.
Обтрушуєш сніг і вибираєшся знову на гірку, щоб знову летіти, під оте загальне “Аааааа”, у якому стільки захвату, стільки дитячої радісної безпосередності. Стільки любові до життя…
Тріііісь - це уже розійшлася-розкололася узорами під твоєю ногою тоненьким, павутинним мереживом, калюжа. Не витримала усіх випробувань на міцність. Бурок моментально намокає і ти біжиш додому і думаєш, чи помирали люди від переохолодження взимку з однією мокрою ногою? І як швидко треба бігти, як налягати на ноги, за який відтинок часу подолати ті кількасот метрів, що розділяють тебе і дім, щоб обманути підступний мороз і мокрі шкарпетки, що зараз уже більше схожі на онучі?
Шшшш - це на кухні, рясно здобленій теплом від батерей, котла і плити, як-то бувають здобленими маслом жирні макарони по-флотськи, підскакують у золотистій олії бурсАки. Бурсаки - то щось схоже на чебуреки, тільки вони пусті всередині. Підставляють свої рум'яні боки під пильний погляд Бабки. Баби Люби. Любові Оксентіївни, якщо дуже офіційно. Але, звісно, ми ніколи її так не називали.
“Дивіться ж, які гарні”, - Бабка хвалить своє творіння. Вона уміє і готувати і подавати. У нас в цьому плані ген сором'язливості і синдром самозванця майже атрофовані і по жіночій лінії не передаються. Та й чого впадати у якусь особливу скромність? БурсАки і правда - і гарні, і смачні.
Допоки гаряче, золотисте, розкішно-підрум'янене тісто гріє усе моє єство зсередини, нога гріється на батереї. Поволі в неї повертається тепло і життя. І ось - шкарпетки змінені, взуванка теж, і, ще вчора сніжно-заметільна, а сьогодні - вислизана-витоптана вулиця зове мене знову. До сутінків - ще пару годин, а з боку “гірки” досі чути сміх і глухі удари санками об стовбури нещасних дерев. Час є. Ще - покатаємся.
Зими моєї зрілості - тихі. Майже безмовні. В них закипає чайник, хлюпотить-переливається морська вода серед каміння і тихо стрекоче клавіатура під акуратним, обрізним манікюром.
В цю тишу інколи вривається звук дзвінка або повідомлення, а ще - часто і нахабно - сусіди з дрелем чи перфоратором.
Ці найчастіше вриваються в сон, бо мають дві фази - перфоратор і російська попса. Якби Вершники Апокаліпсису обирали собі діджея, то взяли би їх, не задумуючись. Навіть резюме б не почитали.
Я звикаю до тиші. Вчусь розпізнавати її відтінки. Особливу тональність на світанку і відході сонця і, звісно, вночі. Вночі вона глибока і якась особливо насичена. Нею, наче мед сотами, стікають слова.
Їх наносили мудрі, працьовиті бджоли моїх щоденних вчинків і присипали пилком трутні моїх “ледачих”, “созєрцатєльних” днів. Ще там були шершні болючого досвіду, які кусалися, часом, майже смертельно. Але не вбили. Хоч у мене й алергія на їх укуси. Тільки, хіба, зробили обережнішою і змусили обходити деякі пасіки десятою дорогою.
Я прислухаюсь до тихого, сонного гулу цієї зимової пасіки в своїй голові і дуже-дуже обережно дістаю звідти просочені сонцем і літом рами.
І бачу як у них шурхотять сторінками
усі мої
ще ненароджені
книжки.
