Григорій Котовський: розбійник і брехун чи мученик революції?
Григорія Котовського називали "бесарабським Робіном Гудом". Нагадаємо, що в Одесі таких “робінгудів” було двоє. Про першого з них, короля одеського злочинного світу Мішку Япончика ми писали раніше.
“Мішка” і “Гришка”, до речі, навіть були знайомі. Відбулося це знайомство, за усіма законами кримінального жанру, у одеській в’язниці.
Котовський був брехуном, який постійно змінював дату народження, злодієм, який обкрадав своїх благодійників та роботодавців, кримінальним злочинцем, засудженим до страти, а пізніше — героєм революції, воєнним злочинцем і першим радянським олігархом.
На українській землі досі стоїть йому мавзолей у місті, яке носило його ім’я аж до середини 2016 року. А найбільший “спальний” житловий масив Одеси і досі неофіційно іменують в його честь. Селище, посьолок Котовського, ПосКот — пишуть на маршрутках, а “Вікіпедія” називає житловий масив імені Котовського найбільшим житловий районом на півночі Одеси, у Пересипському (колишньому Суворовському) районі міста.
Російські ЗМІ наперебій “ліплять” з Котовського героя, стверджуючи, що він грабував поміщиків, щоб роздати селянам гроші, які вони недоотримали у своїх експлуататорів. Також кажуть, що Котовський був “міцним господарником”, підняв економіку на Уманщині і “годував весь регіон”.
Українські ж історики доводять, що все своє життя Котовський був брехуном, грабіжником і воєнним злочинцем. А першим радянським мільйонером став завдяки рабській праці своїх солдатів.
То ким же насправді був Котовський і яка його роль в історії Одеси? Розбиралися журналісти Южне.City
“Попутник революції” та рецидивіст
Як зауважує історик Олег Криштопа, для більшовиків Григорій Котовський був не своїм, а так званим “попутником” революції. Класового походження був ворожого — зі збіднілої польської шляхти, чим дуже пишався.
Кажуть, що навіть в після революції 1917 року Котовський в усіх документах писав про своє шляхетне походження, хоча тоді це, як мінімум, не віталося.
Котовський розповідав, що його прадід брав участь у січневому повстанні 1863-го поляків проти росіян. Чи правда це — сказати складно, бо він дуже багато брехав про себе. Наприклад – купу разів змінював свій рік народження — 1881-й — щоб не піти до війська.
Потім 1942-го у Радянському Союзі про нього зняли пафосно-героїчний фільм, на якому виросло не одне покоління радянських хлопчиків.
Котовський і його підлеглі
— Що відомо точно – його батько працював інженером на винному заводі тогочасного бесарабського олігарха Григорія Мірзояна Манук-бея. Той став хрещеним батьком молодого Котовського, а коли його тато і мама померли – подбав про освіту хрещеника. Оплатив його навчання в агрономічному училищі. Коли звідти вигнали за хуліганку — допоміг перевестись в інше. Це не завадить нашому герою пограбувати маєток свого благодійника десять років потому, — коментує Олег Криштопа.
Саме грабіжництво стало справою його життя. Починав він як агроном і управитель у маєтках місцевих багатіїв. Але був двічі арештований за розкрадання довірених йому коштів. Потім розповідав, що його карали то за романи з дружинами господарів, то за захист пригноблених селян, то за революційну діяльність — історії різнились в залежності від аудиторії.
На початку ХХ ст. у неповних 20 років став уже затятим рецидивістом із кількома ходками місцевими тюрмами.
Ось як описували Котовського в тогочасних поліцейських орієнтуваннях:
“Он великолепно говорит по-русски, по-румынски и по-еврейски, а также может выразительно выражать себя по-немецки и даже почти по-французски. Производит впечатление умного и энергичного человека. В общении всегда стремится к изяществу, что легко привлекает к себе симпатии всех, с кем общается. Он может представить себя в роли управляющего имуществом, а то и помещика, машиниста, садовника, сотрудника любой фирмы или предприятия, представителя по поставке продуктов для армии и так далее. Он старается заводить новые знакомства и отношения в соответствующем круге. В разговоре иногда заметно заикание. Он всегда одевается достойно и может воссоздать облик настоящего джентльмена. Ему нравится хорошо и изысканно питаться”.
Бесарабський Робін Гуд і смертник
Красиве життя вимагало грошей і їх Котовський отримував шляхом розбійних нападів.
“В самому кінці 1903 року він в черговий раз потрапив на два місяці у в'язницю по кримінальній справі і став визнаним лідером бандитського світу: восени 1904 року він – на чолі кишинівської есерівської групи, що займалася пограбуваннями та вимаганнями, - пише історик Олег Панфілов. — Тільки в грудні 1905 року його банда провела дванадцять нападів на купців, царських чиновників, поміщиків, 6-7 січня 1906 року банда здійснила 11 озброєних пограбувань, всього з 1 січня по 16 лютого було скоєно 28 пограбувань.
Під час цих набігів він використовував різні театральні ефекти, кричав “усім стояти, я — Котовський”, копіюючи пушкінського героя Дубровського. А ще — носив модні, британські вусики — як у Гітлера, і брив голову наголо. У СРСР згодом це називали "постригти під Котовського".
Котовський і більшовики
Котовський був шульгою і вмів стріляти по-македонськи — з двох револьверів одночасно. А ще – заїкався. Логоневроз у нього виник через невдале падіння з драбини у дитинстві, хоча сам Котовський розповідав — що через контузію в бою з царськими сатрапами. Саме через заїкання Котовський почав займатися спортом, щоб мати можливість побити усіх, хто з нього глузував.
Після пограбувань Котовський любив проїжджати селами і розкидати дрібні гроші. Тому обріс легендами і став таким собі "бесарабським Робін Гудом". Тож коли бандит потрапив до в’язниці і його судили циркульному будинку справа за Дюком — на вулицях почались заворушення.
На той час уже відбулась революція 1917 року і “політичних” засуджених випустили. Проте Котовський був “кримінальним”, тож йому свобода не світила.
Але у в’зяниці Котовський часу не гаяв і написав листа дружині генерала Брусилова, який тоді вирішував, кого стратити, кого милувати з виправданнями, що боровся за народ і хоче спокутувати вину кров'ю на війні за царя і отєчество.
Засуджений дуже просив його помилувати, а якщо і вбивати “то принаймні застрелити, а не вішати, як собаку”.
Дружина Брусилова прониклася сповіддю засудженого на смерть Котовського (за деякими версіями вона навіть приходила до нього у в’язницю) і попросила чоловіка відкласти виконання вироку. Брусилов погодився, а згодом Котовського взагалі помилували.
І хоч він був убивцею, грабіжником і дезертиром (у 1904-му дезертирував з армії) засудили умовно — і відправили на фронт, до Румунії. Воював він героїчно – але недовго, бо це вже був 1917-й рік, царя скинули, а військо розвалювалось.
Республіка Котовія
Спочатку Котовський послужив Одеській радянській республіці. Коли Одеський "деенер" розігнали українські і німецькі війська – Котовський утік до Донецько-криворізької радянської республіки. Коли і її не стало – подався до Москви.
– Але влітку 1918-го він – знову в Одесі, і знову грабує. Цього разу – денікінців і французів, які тут тимчасово панували, – розповідає Олег Криштопа. – Коли до міста увірвались збільшовичені війська отамана Григор'єва – перейшов на їхній бік, очолив загін бессарабців. Воював зухвало й успішно, проти всіх – українців, поляків, румунів, білих, навіть колишніх своїх – одеських бандитів. Бесарабський загін виріс до полку, потім бригади, і зрештою – 17-ї дивізії червоного козацтва. Так називали війська маріонеткової "української радянської республіки" – на противагу вільному козацтву УНР. 1920 році, коли перемога більшовиків стала очевидною, нарешті вступив до партії. Тоді ж остаточно перетворився на карателя: придушував селянські повстання в Україні та на російському Поволжі. Після останнього бою з військами УНР – партизанським загоном Юрка Тютюнника – вчинив воєнний злочин: масове убивство 359 беззбройних полонених. Їх розстрілювали групами три дні. За цей час ще 95 важкопоранених померли самі – їм не надавали допомоги, і це теж воєнний злочин. Після такого подвигу кар'єра Котовського пішла вгору ще стрімкіше.
Під час впровадження нової економічної політики, військам дозволили займатися підприємницькою діяльністю, щоб прогодувати себе. Тоді Котовський став великим бізнесменом. Спочатку він почав з собачого бізнесу, організовуючи солдатів свого корпусу на геноцид бездомних собак і кішок на Уманщині. За словами історика Олега Криштопи, підлеглі Котовського вбивали до 60 тисяч тварин щороку.
Котовський в Кишенівській в'язниці
З їх шкір і тушок виготовляли взуття та мило на нових фабриках, які Котовський відкривав. Потім він розширив свій бізнес, займаючись обробкою цукру, бавовни, муки та м'яса. Котовський дешево закуповував сировину у селян, відкривав або відновлював фабрики та заводи і використовував своїх солдатів як безкоштовну робочу силу. Завдяки цьому він знижував ціни, витісняв конкурентів і відкривав власні магазини та павільйони. Навіть пиво варив, як для свого корпусу, так і для продажу, заробляючи мільйони. Торгував по всій Україні, а також за її кордонами, зокрема з Польщею та Чехословаччиною.
Поступово Котовський підкорював собі всіх місцевих чиновників і силовиків, ставши фактичним диктатором. У середині 1920-х років Уманщину навіть називали "республікою Котовією", де радянські закони та ради втратили свою владу, і всі питання вирішувалися за словом Котовського.
Перший радянський кілер
Щоправда, побув Котовський олігархом недовго. У 1925-му році його застрелив його підлеглий, колишній власник одеського борделю Меєр Зайдер на прізвисько Майорчик. Зайдер був адьютантом Мішки Япончика, а з Котовським вони пересіклися в часи, коли останній активно грабував.
Одного разу, рятуючись від переслідування, Котовський у формі капітана артилерії зайшов до нього, звернувшись прямо з порога:
“Я Котовский. Мне нужен ключ от вашего чердака... (после получения ключа) Вы не видели сегодня никакого капитана. Не так ли”.
Зайдер допоміг Котовському, а той, у свою чергу, допоміг товаришу, коли Майорчик став безробітним.
Котовський допоміг Зайдерові, влаштувавши того начальником охорони Перегонівського цукрового заводу, розташованого поблизу Умані. Зайдер довго був довіреною особою Котовського, тож коли він приїхав в селище Чабанку поблизу Одеси, де Котовський відпочивав разом з дружиною, то не викликав жодних підозр.
- Котовський побачив друга і протягнув йому руку, у відповідь Зайдер двічі вистрілив, - розповідає В’ячеслав Гармаш в програмі “У пошуках істини”, яка досліджує смерть Котовського.
Куля, випущена вбивцею з револьвера, потрапила Котовському в аорту. Смерть настала миттєво. На постріли прибігли сусіди. Вбивця незабаром з'явився сам. На світанку того ж дня Зайдер був заарештований. Під час слідства і на суді він повністю визнав свою провину, правда, часто змінював свідчення. Так, на слідстві він стверджував, що застрелив Котовського з ревнощів, а на суді заявив, що вбив його тому, що той не підвищив його службовими сходами. Суд відбувся у серпні 1926 року. Зайдер був засуджений до 10 років позбавлення волі. З вироку були виключені пункти звинувачення у співробітництві з румунськими спецслужбами.
Покарання Мейєр Зайдер відбував у харківському будинку попереднього ув'язнення, незабаром він вже став завідувачем тюремного клюбу, був переведений на безконвойну систему утримання й отримав право вільного виходу з в'язниці до міста. 1928 року, не просидівши у в'язниці і трьох років Зайдер виходить на волю. Проте його майже одразу вбивають, а тіло кидають на залізничну колію, імітуючи самогубство.
Пізніше Зайдера назвуть першим у Радянському Союзі кілером, а замовником цього вбивства - самого Сталіна, який вже тоді просувався до владного Олімпу і потихеньку розчищав конкурентів.
Похорон Котовського
Котовському влаштують пишні похорони, його ім’ям назвуть рідні Бирзулі (зараз Подольськ на Одещині) та спорудять мавзолей. На наступний же день після вбивства на Одещину з Москви терміново виїхали бальзаматори Леніна.
На початку мавзолей складався лише з підземної частини. Там встановили скляний саркофаг, в якому зберігалося тіло. Поряд на атласних подушечках зберігалися нагороди — три ордени Червоного Прапора. Трохи далі, на спеціальному постаменті, знаходилася почесна революційна зброя — кавалерійська шашка. У 1934 р. над підземною частиною спорудили фундаментальну споруду з невеликою трибуною. У мавзолеї проводилися військові паради і демонстрації, приймали в піонери.
Мавзолей стоїть в Подольську і досі. Декомунізувати його не можуть, бо на знесення склепу повинні давати дозвіл родичі, а внучка Котовського живе в Москві.
Офіційно району Котовського нема вже понад 30 років
Як зазначає одеський історик Олександр Музичко, в офіційних документах ніякого “району Котовського” нема ще з початку 90-х років. Так мікрорайон Одеси називали ще в радянські часи і люди продовжують це робити за звичкою.
— У багатьох людей регресивне мислення і вони продовжують вживати топоніми, яких уже давним-давно немає, як наприклад, Ленпосьолок, якого теж багато років не існує. Звісно, у нас не може бути такого району, як мінімум, згідно закону про декомунізацію. Офіційно він називається Пересипським.
За словами Олександра Музичка, люди продовжують жити міфами, створеними радянським кінематографом та “оживленими” сучасною російською пропагандою.
Зауважимо, що у 2009-му році росіяни зняли в Україні серіал “Котовський” під слоганом «Разбойник. Романтик. Революционер».
Ось цитата з фільму: “Свобода, Гриша! Та свобода, за которую мы боролись!
— Только с этой свободой не поймёшь: то ли всех можно грабить, то ли никого”.
Як-то кажуть, русскій мір в усій красі.
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développem
