Сонька "Золота Ручка" - Одеська легенда чи російський міф?
Її називали королевою кримінального світу. Про її пригоди знято низку фільмів і перший в Російській імперії серіал. Її образ став прототипом 25 романів і понад 17 художніх стрічок. В Одесі про неї розповідають на екскурсіях, а сфотографуватися з нею можна в музеї воскових фігур.
Усе це про Соньку “Золоту Ручку” - знамениту аферистку і грабіжницю, за якою наприкінці 19 століття ганялась поліція тодішньої Російської імперії та Європи.
Її біографія повна легенд і неточностей, починаючи від дати та місця народження і завершуючи точною датою та місцем смерті. Так само багато питань і щодо того, наскільки Сонька була “одеситкою”. За одними даними вона провела в Одесі дитинство, мала там свою бандитську “малину” та роздавала бідним гроші, проїжджаючи Дерибасівською. За іншими - в Одесі Соньку лише спіймали і відправили на Сахалін, на каторгу. Тут же, в Одесі, з нею трапилось її фатальне кохання, яке й призвело до ув’язнення - роман з 18-річним злодієм Володею Кочубчиком.
Де в історії про Соньку правда і чому міф про “бандитську Одесу”, частиною якого є “золота ручка” шкодить іміджу міста - досліджували журналісти інтернет-видання Южне.City.
Софія Соломоніак-Блювштейн
Уроки крадіжок замість школи і книг
Своєю уродженкою легендарну бандитку з більшою чи меншою імовірністю, вважають три міста: Шнейдля-Сура Лейбовна Соломоніак ( Сонька Золота Ручка або Софія Іванівна Блювштейн), за однією з версій народилася в сім'ї перукаря Штенделя, який проживав у Бердичеві. За іншими даними, це сталося в Одесі. І третій варіант - Польща. Містечко Повонзки Варшавського повіту
Дати народження різняться. Причому значно.
Згідно з Бердичівською версією Шейндля-Сура народилася в 1859 році. Згідно з польською – у 1846 році.
Швидше за все Сонька Золота Ручка народилася в Польщі. Принаймні у кримінальних справах, у графі визначальний соціальний статус написано – «варшавська міщанка».
Сонька Золота Ручка
Далі дослідники сходяться на тому, що сім’я Соньки, скоріше за все переїхала до Одеси і жила на вулиці Малоросійській на околицях ринку Косарка. В похмурому районі, своєрідному гетто для злочинців, проституток, злидарів та шахраїв. Батько та мати перепродували крадене та збували контрабандні товари, а їх дочка Сура, замість того, щоб ходити до школи, вже з 8-ми років чистила чужі кишені.
"Одеса – місто, у якому було багато грошей, а там, де є гроші, там завжди буде кримінал, бо є що красти. По-друге, Одеса – місто-порт, а це означає, що тут без контрабанди не обходилося. Отже, з одного боку міф про "бандитську" Одесу ґрунтувався на соціально-економічних факторах. А з іншого – відбулася міфологізація історичних одеських діячів. Їх запакували у літературну та кінообгортку, що породило привабливі образи", - розповідає Олександр Бабіч історик, засновник туристичної агенції «Тудой Сюдой», директор ГО «Суспільство та історична спадщина».
Рябе обличчя і бородавка на щоці
Над привабливим образом Соньки Золотої Ручки сумлінно попрацювали російські режисери серіалів. В останній кіноверсії її пригод, авторства режисера Мережка, Сура-Соня - це нещасна дівчина, що лишилася без матері, а пізніше втрачає й батька, який гине ніби-то від побоїв поліцейських (насправді, помирає від хвороби). Але Соня талановита і дуже красива. Вчителька музики постійно хвалить її за “золоті ручки”, а чоловіки моментально закохуються у її вроду.
Ось що писала газета «Московські відомості» за 1899 рік з цього приводу:
— Ця особа, в минулому куховарка, славилася незвичайною красою…»
Проте, якщо судити з запису в поліцейському протоколі, зовнішні дані Соньки були далекі від ідеалу. Низький зріст, рябувате обличчя, ніс із широкими ніздрями, тонкі губи. І, нарешті, бородавка на правій щоці. Справжня “Золота Ручка” не була навіть близько схожа на жодну з тих красунь, які зіграли її в кіно. Точно так само, як і Одеса ніколи не була кримінальною столицею Російської імперії. Якби це не намагалися показати російські міфотворці.
Сонька Золота Ручка
"Портове місто, звісно, мало криміногенний фльор і своїх бандитів. Але Одеса ніколи не була мегакримінальною столицею. Прочитайте хоча б щоденники Троцького, якого ну ніяк не можна запідозрити у проукраїнськості. Він писав, що його дитиною возили в Одесу, і саме там він побачив українську оперу, почув багато української мови. І взагалі Лев Троцький вважав, що Одеса – українське місто, до того ж ще й досить висококультурне", – коментує головний спеціаліст відділу організації заходів Управління популяризаційно-просвітницької роботи Українського інституту національної пам’яті Володимир Поліщук.
До речі, щодо опери і театру. Театр був мрією Сури, що пізніше стала Сонею. Майбутня королева кримінального світу в юності мріяла стати актрисою і навіть домоглася цього влаштувавшись помічницею циркачки на прізвисько Жінка-ведмідь (так називали Юлію Пастране через рідкісне генетичне захворювання, яке спровокувало ріст волосся по всьому тілу, особливо на обличчі). Саме тоді Сура вирішила змінити ім'я та по батькові. Шендля Лейбовна стала Софією Іванівною.
Пастране навчила її любові до розкоші, правильного спілкування з чоловіками та гри. Зображувати з себе то бідолашну бідну дівчину з села, то розкішну даму з Москви, то співачку, то гувернантку Софія могла так майстерно, що мало у кого викликала сумніви. Разом з театром Соня об’їздила десятки країн Європи, але попалася на крадіжці, тож… її вигнали з колективу.
Гутен морген і крадіжки в потягах
Сонька повернулась додому і вийшла заміж. За респектабельного, вдвічі старшого за неї бакалійника. Народила йому дочку. Але довго в шлюбі не витримала і після сварки з чоловіком забрала усі його гроші і втекла разом з дочкою. Залишила її в пансіонаті, а сама постійно провертала нові афери, щоб назбирати грошей і нарешті “зажити нормальним життям”. Але в цей час злодійка зустрічає своє єдине справжнє кохання Міхея Блювштейна (його прізвище Сонька носила аж до самої смерті) і знову виходить заміж. Міхей спеціалізувався на крадіжках у потягах і був картковим шулером. Саме життя з ним дало Соньці те відчуття сцени, якого вона так прагнула.
Кадр из фільму «Сонька — Золота ручка» (1915 рік). В ролі Соньки актриса Н. Гофман.
Разом злочинна пара грабувала довірливих пасажирів потягів та постояльців готелів. Сонька навіть винайшла власний спосіб, який криміналісти назвали “гутен морген”. Рано-вранці вона заходила в номер і поки жертва спала, збирала усі цінні речі. Якщо постоялець просинався, Сонька робила вигляд, що просто переплутала номер. Інколи починала роздягатися, щоб спантеличити жертву, а подекуди навіть займалась сексом з тими, кого щойно обікрала. Ошукані чоловіки навіть запідозрити не могли, що їхні гроші зникли під сукнею прекрасної незнайомки.
За потреби Міхей розігрував сцену ревнощів, що ще більше спантеличувало жертв і дозволяло парі вийти сухою з води.
У серіалі Міхей замість Соні поїхав на каторгу (і там зійшов з розуму). В реальному ж житті просто зник з життя своєї дружини після чергової сварки. Другу дочку Соня віддала в пансіонат туди ж, де вже жила її сестра.
Гастролі Європою І Сахалін
Невловиму Соньку нарешті ловлять в Смоленську і садять у в’язницю. Але вона вибирається звідти, закохуючи у себе одного з тюремщиків. Лишатися в Росії вона вже не може і їде на гастролі до Європи. Париж, Берлін, Відень - Сонька стала злочинницею з міжнародною славою. На неї почала полювати поліція Європи після серії “гутен моргенів” та пограбувань у поїздах з використанням хлорофоруму.
Кадр из фільму «Сонька — Золота ручка» (1915 год). В центрі Сонька (Н. Гофман).
Злочинниця повертається в Одесу і за грою в карти знайомиться з Володимиром Кочубчиком, який став її фатальною пристрастю. Молодий коханець починає програвати награбоване Сонькою в карти, влаштовувати скандали і навіть бити її. А пізніше, коли його схопить поліція, в обмін на свободу Кочубчик назве адресу конспіративної квартири, де і заарештують Соньку.
Суд над аферисткою викликав ажіотаж, а вироком стала відправка на Сахалін. “Карантинний” корабель з ув’язненими на борту відходить з Одеського порту і півроку пливе до Сахаліну. Сонька кілька разів намагається втекти з каторги, за що потрапляє на 3 роки в одиночний карцер з кандалами на руках і ногах.
Ось якою побачив злочинницю письменник Антон Чехов, який відвідав Сахалін у це період.
“Из сидящих в одиночных камерах особенно обращает на себя внимание известная Софья Блювштейн – Золотая Ручка, осуждённая за побег из Сибири в каторжные работы на три года. Эта маленькая, худенькая, уже седеющая женщина с помятым, старушечьим лицом. На руках у неё кандалы; на нарах одна только шубейка из серой овчины, которая служит ей и тёплою одеждой и постелью. Она ходит по своей камере из угла в угол, и кажется, что она всё время нюхает воздух как мышь в мышеловке, и выражение лица у неё мышиное. Глядя на неё, не вериться, что ещё недавно она была красива до такой степени, что очаровывала своих тюремщиков”.
Сонька на Сахаліні
Пам’ятник без рук і голови
Російський серіал про Соньку завершується, фактично, хепі-ендом. Вона виходить з карцеру і за допомогою закоханого в неї польського магната тікає з Сахаліну в Москву, де знаходить своїх дочок. В реальності ж Сонька загинула під час чергової спроби втечі і була похована там же, на острові.
Хоча в Москві, на Ваганьківському кладовищі є могила, в якій за легендою ніби-то лежить та сама злочинниця. Над могилою стоїть пам’ятник жінці без рук і голови. А поряд - свіжі квіти і свічки. Туди постійно влаштовують паломництва російські злочинці, просячи у “мами” заступництва і удачі в своїх злочинних справах. А ще - пишуть постійно різні промови прямо на її пам'ятнику. Тому зараз там стоїть табличка з проханням цього не робити.
Чим нам шкодить ця історія?
"За радянських часів ніхто б і не розказував, що в Одесі жила і працювала проукраїнськи налаштована інтелігенція, і багато одеситів, наприклад, були міністрами в УНР. Тож усі ці "буржуазно-націоналістичні» речі треба було заплямовувати чорним і щось виносити на широкий загал. В результаті нам запропонували Утьосова. Усі знали його пісні, що "Одесса – жемчужина у моря". А оповідання Ісаака Бабеля створили уявлення про одеський колорит, який нібито був повністю замішаний на бандитизмі. Хоча насправді це було далеко не так і криміногенний елемент в Одесі був не більш розвинений, аніж у інших містах", – констатує Володимир Поліщук. - Що більше ми живемо у світі міфів і легенд то гірше для нас, тому що міфами і легендами обростають не тільки такі персоналії як Сонька Золота Ручка або сама Одеса, а й українська історія. І якщо люди не знатимуть правди – це проблема: ми будемо вірити, що українці є братами нашим вимушеним сусідам, і нам зможуть нав’язувати «свою» правду".
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développem
